2050 рік. Між Лінією і Доном лежить Смуга: степ, фортеці, кар’єри й небо, де двадцять років ходять нічиї журавлі. Щовечора о 20:50 фортеця Двадцять-П’ятдесят виходить в ефір, і ефір мовчить. Аж поки одного ранку журавлі не звертають зі свого маршруту.
Частини8 · 16.09–04.10.2050
Перекличка · 20:50
Двадцять-П’ятдесят на зв’язку. Прийом.
Зараз доступний повний текст. Озвучення вісьмома голосами і благодійний збір з’являться згодом. Донати тут поки не приймаються.
1
Донця вночі не видно, його тільки чути. За дамбою щось хлюпає й перевертається з боку на бік, і так до самого ранку. У плавнях жаби. Від кузні тягне горілим мастилом: Кушнір знову смажить яєчню на старому процесорному кулері, бо, каже, тільки там рівна температура, не те що на ваших плитках. Ользі він обіцяв зав’язати ще в серпні. Обіцяв він це щороку, і щороку Ольга робила вигляд, що вірить, бо П’ятдесятка без Кушнірової яєчні о дев’ятій вечора була б уже якоюсь іншою фортецею.
О двадцятій п’ятдесят на вежі клацнула рація.
— Двадцять-П’ятдесят на зв’язку. Прийом.
Чергував Гриша Лисий. Він відпустив кнопку, позіхнув і поклав олівець на рядок журналу. Над рядком стояло «Без відповіді», і над тим теж, і так на сотні сторінок угору, до першої зими. Старий колись порахував: сім тисяч із чимось вечорів. Гриша не перевіряв.
У динаміку шипіло. Тріск, далекий свист, щось схоже на дихання. Хлопець із дитинства знав, що це не дихання, а сонце, іоносфера й триста п’ятдесят кілометрів степу до Дону, а за Доном ще стільки ж, про які не знав ніхто. Знав і все одно вслухався. Перекличку не відміняли, як не відміняють дзвона до вечері.
Двадцять-П’ятдесят — так фортецю звали в ефірі, а між собою казали П’ятдесятка. Малим він думав, що це про рік, і старий з нього за це сміявся. Насправді так колись позначили цю точку на військових картах. «Ми тоді ржали, — казав старий. — Двадцять п’ятдесятий, ага. Де той п’ятдесятий». Ну от, дожили.
На тому березі горіли вогні.
Він рахував їх, скільки себе пам’ятав. Малим на пальцях. Потім камінцями з дамби, по десять у ряд, поки Сашкова мати не сказала, що по камінцях ходять. Потім у голові. Тамтешні вогні були білі, рівні й не блимали ніколи. Свої були жовті, живі й гасли, коли сідала батарея або коли Ольга казала не світитися. А нижче білих, біля самої води, стояли турелі Лінії. Вдень це були бетонні горби, вкриті пилом. Уночі їх не видно, і саме тому про них не забував ніхто. Лінія пускала сюди всіх і не випускала нікого. Без злості. Злість потребує людини, а людини там не було.
Двісті сорок один. Учора було двісті тридцять сім. Будуються там.
Він ляснув себе по нагрудній кишені. Картка була на місці: пластик, чип, синій штамп оператора, номер із дев’яти цифр і прізвище бригадира, яке він знав напам’ять. Учетверте за вечір.
Наплічник лежав у майстерні під верстаком, зібраний ще вчора: дві сорочки, светр, тестер у ганчірці й коробка викруток. Коробку Кушнір віддав йому мовчки, грюкнув нею об верстак і пішов курити, і хлопець так і не зрозумів, подарунок це чи Кушнір просто звільняв полицю. Решту барахла він роздав. Сашкові дістався ліхтарик, Грицеві чоботи, які тиснули хлопцеві, а Грицеві, як з’ясувалося, теж. Гриць носив їх уже другий день і казав, що розносить.
Колона о шостій. Раз на тиждень артільні вантажівки йшли зі Сватівської на кар’єри під Шевченкове, де в пегматитах лежав сподумен, а в сподумені літій, за який той берег платив ліками, панелями й батареями. Хлопця літій цікавив мало. Його цікавили самоскиди на сто сорок тонн, яким потрібен механік із допуском, бо без допуску в них не полізеш: глухнуть. Три роки він на це збирав. Лагодив чужі тягачі, спав у кабінах, чотири доби простояв на трасі, бо в Мамая полетів підшипник, ночами вчив регламенти оператора з потертого планшета. Перша спроба вернулася з червоним штампом. Друга — з синім. Він тоді так дивився на той штамп, що Кушнір відібрав папірець, склав учетверо й запхав йому в кишеню. «Дірку протреш».
На той берег не потрапить ніхто, це знали навіть діти. А південь був справжній. Туди ходили вантажівки, і звідти поверталися люди з грошима й засмаглими шиями.
Зашурхотів гравій. Старий ходив тихо, коли хотів. Сьогодні, виходить, хотів, щоб його чули.
— Рахуєш?
— Двісті сорок один.
— Та ну.
— Плюс чотири. Он, де елеватор.
Старий сів поряд у три заходи й витягнув ліву ногу. Вона в нього не гнулась. Сорок п’ять років чоловікові, а сідає так, наче вісімдесят. Дістав із кишені два яблука, одне потер об рукав і віддав, друге крутив у пальцях.
— Он там, де елеватор, — сказав він, — був цілодобовий супермаркет.
— Це як?
— Приходиш о третій ночі й купуєш хліб.
Хлопець подумав.
— А нафіга о третій ночі хліб?
— А бо можна було.
Зверху пройшла сторожа, трійка. Вона присвистувала на вдиху: трісла лопать правого заднього гвинта, біля самої маточини. Хлопець міняв цей гвинт двічі, востаннє два тижні тому, і щоразу він тріскав знову, бо карбон у них з одного ящика. Хто мінятиме, коли його тут не буде, — фіг знає. Буде літати з присвистом.
Опори старого мосту стирчали з води, обгризені, з арматурою врізнобіч. Що це міст, він, звісно, знав. Уявити не міг іншого: людина зранку в’їжджає на цей міст, їде на роботу, ввечері назад, і ніхто її нікуди не записує.
— Ти по ньому щодня їздив?
— Маршруткою. Сорок хвилин, якщо без корків.
— А корки — це що?
— Це коли машин стільки, що вони стоять.
Двадцять дві машини в П’ятдесятці. Кожну він знав на звук. А там стільки, що стоять. Куди їм усім було їхати?
— Гониш.
— Мамою клянусь.
Міст підірвали в двадцять сьомому, за тиждень до Протоколу. Лінія відтоді жила сама по собі, і вимкнути її, казали, вже не можуть навіть ті, хто вмикав. Старий повернувся вже після того, як вихід закрили. Чому — не розповідав.
Яблуко було кисле, з пізньої яблуні за кузнею. Старий свого так і не вкусив.
— Я жив он там, — сказав він і кивнув трохи правіше від найяскравішого. — Третій поверх. Балкон на річку.
Про балкон хлопець чув сто разів. Старий завжди розповідав про нього весело й з подробицями: як сусідка з четвертого сушила там білизну, як голуби срали на підвіконня. Сьогодні подробиць не було.
— Перші два тижні не спатимеш, — сказав старий.
— Чого?
— Там двигуни всю ніч, кар’єр не спить. Будеш прокидатися й слухати, чи то не небо гуде.
— Ти теж прокидався?
Старий узявся розтирати коліно, старанно, обома руками. Хлопець глянув на нього й відвернувся: таке обличчя в нього бувало, коли він згадував хлопців з першої роти, а згадував він їх рідко.
— Слухай, — сказав старий. — Я хотів тобі…
Далі не пішло. Старий закашлявся і став шукати по кишенях, чим утерти рота.
— Що?
— Та нічого. Зранку. Перепустку не загубив?
— На місці.
— Дивись.
— Та знаю я.
Течію в Донці видно навіть уночі, якщо знати, куди дивитися. За другою опорою вода закручується назад, у вирву, — старий називав це вальцем і казав, що валець не відпускає навіть добрих плавців, тільки тих, хто не пручається. За третьою опорою ріка розпливається широко й ліниво. Хлопець плавав тут із дев’яти років. Перші два рази старий лупив його ременем, потім перестав і просто приходив на дамбу сидіти, поки малий не вилізе.
Біля третьої опори щось ворухнулось.
Гілка, подумав він. Восени ріка багато чого несе: гілля, дошки, раз принесла цілі двері з кламкою. Потім над водою вигулькнула рука і зникла.
Він підхопився і жбурнув куртку старому на коліна.
— Там людина!
Людина пливла з того берега. Новенькі приходили сушею, через ворота Лінії під Слов’янськом, з папером і речами, а далі добиралися попутними караванами. Щоб звідти пливли, він не бачив ніколи. Турелі на тому березі мовчали. Сюди Лінія пускає всіх.
2
— Стій.
Старий вчепився йому в рукав. Пальці в нього були зовсім не старечі.
— Може, підстава. Виманюють дурних у воду, а тоді…
— Він тоне!
Рука знову вигулькнула, ближче, вже біля самої опори, шкрябнула по бетону й зісковзнула. Хлопець вирвався, пробіг два кроки по дамбі, туди, де бетон обламаний і одразу глибоко, і стрибнув.
Холод ударив у груди так, що вибило повітря. Перша секунда обпікає завжди, а на другу відпускає, і вода вже тримає сама. Цю другу секунду він любив і нікому про неї не казав.
Течія потягла вліво, на другу опору, у валець. Перечити їй безглуздо. Він пірнув глибше, де вода важча й тягне рівніше, і винирнув уже за третьою опорою, в тіні.
Хтось хрипів. Донець тут вузький, двісті метрів, дурниця для того, хто вміє. Але біля опор він крутить, вода вже вереснева, градусів шістнадцять, а цей плив у штанах, з мішком на спині й, судячи з усього, востаннє плавав у басейні.
Той висів на арматурі, вчепившись у неї обома руками, і течія тягнула його вздовж. Такий самий пацан, не старший. Хлопець підплив збоку, щоб не дати вхопити себе за шию. Цього теж старий навчив, тут же, років десять тому: «Хто тоне, той тебе не любить. Втопить і не помітить».
— Не пускай, — сказав він. — Чуєш? Поки не скажу — не пускай.
Той щось буркнув. Може, «добре». Може, просто ковтнув води.
З дамби впала мотузка, ляснула об воду за метр від них. Старий не кричав і не світив: світити вночі біля води тут не стали б навіть діти. Просто кинув. Кидав він завжди з першого разу, хоч би що: мотузку, гайковий ключ, камінь у собаку Сашкової родини.
На березі втрьох відсапувались. Мокрий стояв рачки й вивертав із себе Донець. Старий прикрив червоний ліхтарик долонею, лишив між пальцями щілину й посвітив нею на мокрого.
Стрижений під нуль, свіжо, потилиця ще біла. Сірі формені штани з кишенями на стегнах. На спині, примотаний скотчем, гермомішок.
— Це… — він підвів голову, витер рота рукавом. — Це лівий?
— Лівий, — сказав хлопець.
Мокрий зареготав, по-дурному, з кашлем, і хлопцеві чомусь стало соромно на це дивитися.
— Я до вас, — сказав мокрий.
— До кого це «до нас»? — спитав старий.
— Сюди. До вас.
— Нафіга?
Мокрий дивився кудись за дамбу, на схід, де не горіло нічого.
— Там нема чого робити, — сказав він нарешті.
Хлопець чекав, що старий засміється, або матюкнеться, або скаже своє «ну-ну», яким він на раді осаджував тих, хто задовго говорив. А старий стояв і дивився, і червона щілина від ліхтарика так і застигла в мокрого на лобі. Так само старий дивився хвилин десять тому на вогні.
— До ранку в майстерню, — сказав старий і вимкнув ліхтарик. — Там розберемось.
3
У майстерні пахло залізом, соляркою і чаєм. Чай Кушнір заварював зранку в п’ятилітровому чайнику й доливав окропом до вечора, не міняючи заварки, і мав на це теорію, якої ніхто ще не дослухав до кінця. Надвечір той чай можна було різати ножем, але пили його всі.
Хлопець витяг з-під верстака наплічник, розстебнув і дістав светр. Рукам думати не треба було. Голова наздогнала, коли светр уже висів на мокрому, а в наплічнику на тому місці запала яма.
Ну й фіг з ним. Там новий куплю, подумав він і сам собі не повірив.
У гермомішку виявилися сухарі, фотка в рамці — жінка з собакою на руках, собака дурна, вуха врізнобіч, — і книжка. Товста, зачитана до м’якості, вся в закладках з якихось квитків. Назву хлопець розгледіти не встиг: старий забрав книжку раніше. Погортав, зупинився на підкресленому олівцем і читав, ворушачи губами, як завжди, коли читав те, що давно знав. Потім закрив і поклав на верстак обома руками.
— Скільки тобі?
— Дев’ятнадцять.
Старий кивнув і вийшов. Хлопець чув через стіну, як двічі клацнула запальничка, а диму так і не потягло.
Мокрий заснув майже одразу, на брезенті між Сиротою і стіною. Це місце в майстерні звали котячим, хоча кота в П’ятдесятці не було вже три роки, і ніхто не пам’ятав, як його звали. Сам хлопець не спав. Сидів на порозі, двері трохи прочинені, і дивився, як над тим берегом сіріє. Вогні гасли по одному. Рахувати їх він забув і згадав уже вранці.
4
Колона загула ще з-за балки о п’ятій сорок. Головна машина завжди сигналила двічі довго й раз коротко, так низько, що аж у ребрах віддавало.
Хлопець стояв біля воріт з наплічником. Светра там не було. Була чужа книжка: мокрий сунув її вночі, коли прокинувся від холоду. «Почитаєш у дорозі. Мені вже не треба. Я тут».
Він таки був тут. Ольга вислухала його ще до світанку, спитала, що вміє, почула «нічого, але навчусь», гмикнула й віддала Кушніру. Таких тут брали. Зараз мокрий у хлопцевому светрі тягав із Кушніром балони до тягача, спотикався, лаявся, і вигляд у нього був такий, ніби йому подарували велик.
Старий прийшов проводжати. Руки в кишенях. Дивився не на хлопця, а на вантажівки, наче прикидав, чи ті доїдуть.
— Пиши хоч раз на місяць. Папером. Не дроном.
— Чого не дроном?
— Папір можна перечитати.
Хлопець хотів ляпнути щось дурне, щоб старий гмикнув у ніс, і тоді можна було б просто залізти в кузов. Але тут замовкли жайворонки.
Вони співали в степу щоранку, і їх ніхто не чув, як не чують сторожу чи річку. Тепер замовкли, і в тиші щось загуло. Низько, рівно, зі сходу. Не двигун, двигуни так не звучать. Наче гуде саме повітря.
Біля воріт усі обернулись разом. Водій головної машини заглушив двигун. Жінка з дитиною, яка їхала до фельдшерні на кар’єрі, накрила малого полою куртки.
Журавлі йшли клином. Довгі, сірі, з тонкими, як у планера, крилами метрів по чотири в розмаху. Кожен окремо літав майже нечутно; гуділи вони тільки всі разом. Хлопець бачив їх сотні разів і їхні правила знав краще, ніж правила ради. Ходять уночі, високо, вздовж Лінії, на південь, кудись до моря. Ніколи не звертають. Двадцять років ходили повз, і голови на них давно ніхто не задирав.
Цих було чотирнадцять, і йшли вони вдень, низько, над самими тополями. Над дамбою клин перехилився і звернув на фортецю.
Небо, в якому двадцять років нічого не відбувалося, раптом виявилося зайнятим.
Клин розсипався в коло, неквапно, ліниво навіть. Один журавель пройшов над кузнею, другий над школою. Ще один двічі пройшов над сонячним полем, туди й назад, рівно вздовж рядів, і хлопець міг би заприсягтися, що той рахує панелі. Ніхто не стріляв. У журавлів не стріляють — так у фортеці завелося з першої зими, і ніхто вже точно не пам’ятав чому. Старий казав, що того, хто першим стрільнув, потім шукали три дні. Але старий любив прибрехати.
Останній пройшов над причалом. Знизу було видно сіре черево без жодного знака й темне кругле скло посередині. Журавель пішов над водою широким пологим колом, раз, і вдруге, і втретє, і щоразу на тому самому місці повертав носом до того берега, де догорали білі вогні. Коло він тримав рівно, без жодного зайвого руху крилом: так кружляє тільки автоматика або дуже добрий пілот. Кружляв так довго, що в хлопця затерпла шия.
Потім усі чотирнадцять зібралися в клин і пішли назад на схід. Жайворонки ще довго не відзивались.
Старий стояв з олівцем над відкритим зошитом. Двадцять років він записував кожен проліт: дата, час, скільки, куди. Хлопець ті стовпчики міг би відтворити напам’ять, там усюди було одне слово: південь. Зараз олівець не рухався.
— Вони ніколи не звертали, — сказав старий зошитові.
Хлопець дивився на схід, куди пішли сірі цятки. З голови не йшло те кругле скло. І те, як останній кружляв над водою носом до того берега, так само, як вони вдвох дивилися туди вчора з дамби.
— Вони рахували, — сказав він.
— Що?
— Нас вони рахували.
Старий підняв на нього очі, і хлопець уперше в житті побачив, що тому страшно.
— Ну? — гукнув із кабіни водій. — Їдеш, нє?
Картка допуску лежала в кишені. Що з нею тепер робити, він не знав.
17.09.2050. 05:52. Журавлі, 14 од. Курс схід → фортеця, висота мала. Кружляли над П’ятдесяткою ~6 хв. Відхід на схід.
Не на південь. Вперше за 20 р.
1
Колона пішла без нього.
Як він вирішив, потім не згадав. Може, й не вирішував. Водій щось кричав із кабіни, жінка з малим уже сиділа в кузові на лавці, лямка наплічника різала плече, а він дивився на старого, який так і завис з олівцем над зошитом. Потім колона рушила, між ним і заднім бортом став метр пилу, потім десять, і бігти вже було б по-дебільному.
— Наступного тижня, — сказав він, і сам не знав кому.
Артіль чекала шість тижнів, тобто шість колон на південь. Далі місце механіка отримає наступний: охочих на кар’єрах вистачало. Він порахував це ще до того, як стих гудок, і трохи попустило. Шість — це нормально.
Старий закрив зошит і глянув на хлопця. Докір там був чи вдячність, хлопець так і не розібрав. Потім старий пошкандибав до вежі.
До обіду фортеця жила як завжди, тільки тихіше. У кузні ніхто не співав. Дітей Ольга до школи не пустила, сказала тримати під дахом, і вони сиділи в майстерні на перевернутих ящиках і дивилися, як Кушнір утретє перебирає той самий карбюратор. Карбюратор був чистий ще з першого разу. Кушнір це знав, діти теж, але всім було спокійніше, поки він його перебирав.
На вежі стояли двоє замість одного. Сторожу підняли всю, всі сім штук: дві на північ, над Лінією, три на схід, дві кружляли над фортецею на чотирьохстах метрах. Дроновод сидів у своїй будці без сорочки, з навушниками на шиї й чотирма картинками на розбитому моніторі, і не відповідав, коли до нього зверталися. Від нього пахло енергетиком і потом. Батареї він міняв кожні сорок хвилин і щоразу записував заряд на стіні маркером, бо планшету не вірив.
Небо при цьому було звичайне, високе, біле від спеки. Над плавнями довго ходив колами канюк, і хлопець тричі перевірив у бінокль, що це таки канюк. Двадцять років це небо належало птахам і власній сторожі. З сьогоднішнього ранку в ньому могло бути що завгодно.
Після обіду прибіг Сашко з рибальської родини, десятирічний, мокрий до пояса, такий, що Кушнір аж відклав карбюратор.
— В очереті, — видихнув він. — За Кривим ериком. Журавель. Він не впав. Він сів!
2
У плавні попливли втрьох: хлопець, дроновод і мокрий. Його так і звали поки що, мокрим, бо свого імені він не сказав, а ніхто й не допитувався. Старий теж хотів, але Ольга глянула на його ногу, і сперечатися він не став.
Хлопець сидів на кормі довбанки й веслував тихо, без плюскоту, як учили рибалки. Очерет стояв стіною, вищий за голову, і шарудів. Вода тут була тепла, темна, кольору перестояного чаю. Ці ерики він знав краще за вулиці фортеці: де гнізда лисок, де бере сом, де на дні лежить стара баржа з цифрами на боці. У тиху воду її видно, якщо стати на лаву. Малим він хотів її підняти, мав цілий план, з бочками й лебідкою від Сироти. План і досі десь лежав у голові. Викинути шкода, а взятися нема коли.
Мокрий тримався обома руками за борти й крутив головою.
— У нас такого нема, — сказав він. — У нас набережна. Плитка. Ліхтарі через кожні десять метрів.
— Нащо через кожні десять? — спитав дроновод, не обертаючись.
Мокрий почухав потилицю.
— Щоб видно було.
— Ну, — сказав дроновод. — А тут краще, щоб не видно.
Журавель лежав на старій косі, де очерет розступався й відкривав латку сірого піску. Зблизька журавля не бачив ніхто, і хлопець чекав чогось величезного. А той виявився не більшим за людину, якщо не рахувати крил: тонких, планерних, метрів по чотири в розмаху, з темними пластинами сонячних елементів по всій верхній площині. Лежав рівно, на череві, носом на схід, акуратно, як кладуть інструмент.
Дроновод підняв руку: стоп. Подивився в бінокль, на пісок довкола, в небо.
— Сів сам, — сказав він. — Слідів удару нема. Борозна рівна, метрів двадцять, на черево. Як на аеродром.
— Зламався?
— Або посадили. — Дроновод ще раз обвів очима косу: проти вітру, спиною до сонця, єдина рівна латка на кілометр. — Я б і сам сюди сів.
Хлопець зіскочив у воду перший. По коліно, дно м’яке, ноги вгрузали. До машини підійшов, як до собаки, про яку не знаєш, чи вона здохла. Торкнувся крила, теплого від сонця. Нічого не сталося.
Розпізнавальних знаків на корпусі не було. Зате біля скла камери, на стику двох пластин, був свіжий шов герметика. Сірий, ще не затертий вітром, і на ньому відбиток пальця: тонкі лінійки шкіри, завиток, як на кожному пальці в світі. Хтось мазав пальцем, як Кушнір, у якого лопатка вічно кудись дівається.
Двадцять років у фортеці казали, що журавлі нічиї. Що їх запустили ще за війни, забули вимкнути, і вони літають, бо не знають, що війна скінчилась. Хлопець і сам у це вірив, бо так було зручно. Нічиє не має пальців.
— Беремо, — сказав він.
3
У майстерню Кушнір журавля не пустив. Правило було старе, ще з тих років, коли на узбіччях лежали гостинці: незнайоме у фортецю не заносять. Незнайоме несуть на стару насосну за дамбою, двісті метрів від крайньої хати, і там уже дивляться. Журавля заволокли туди на руках, поклали на два верстаки, які Кушнір перетягнув із майстерні, і крила звисали з обох боків до самої підлоги.
Кушнір обійшов його з металошукачем, потім із саморобним нюхачем, яким колись перевіряли узбіччя, потім ще раз, просто так, заклавши руки за спину, як ходять по базару. Руками не чіпав. Нарешті сказав одне слово: «Гарний». Від Кушніра це була найвища оцінка. Хлопець за шість років у майстерні заслужив її двічі й обидва рази не зрозумів, за що.
Розкривали до вечора. Корпус тримався на дванадцяти гвинтах під шестигранник, і всі дванадцять відкрутилися легко, без скрипу: їх відкручували недавно і не раз. Всередині було чисто, ненормально чисто для штуки, яка двадцять років літає над степом. Ні пилу в кутах, ні окису на контактах. Дроти перев’язані так, як в’яже Кушнір: вузол, два оберти, вузол. Хлопець підняв на нього очі, і Кушнір кивнув: бачу. Так в’язали ті, кого колись учили в одній армійській школі.
Батарея була нова. На боці вибито дрібними цифрами: 03.2049.
— Півтора року тому, — сказав мокрий із-за спини.
Він лишився на насосній, хоча ніхто його не кликав, і подавав інструмент, іноді ще до того, як просили, а іноді не той. Кушнір брав і те, й те, мовчки, тільки неправильне клав окремо, на підвіконня, і до вечора там зібралася ціла виставка.
— У нас такі продають, — сказав мокрий. — Дорогі, капець.
— У вас — це де?
— Ну, на тому березі.
Кушнір і хлопець переглянулись. Сама батарея ще нічого не доводила: такі самі, цивільні, привозив караван разом із борошном і цвяхами, і в кожній фортеці хоч одна та була. Доводив журавель. Він прилетів з-за Дону, а за Дон не можна навіть цвяха. Значить, хтось роками переправляв туди те, що заходило на Смугу чесно: через когось, через чиїсь броди, повз чиїсь фортеці. І ніхто нічого не бачив.
Батарею Кушнір вийняв сам, двома пальцями, і поклав у відро з піском під стіною. Дроновод пройшовся сканером по всьому корпусу, від носа до хвоста, на всіх діапазонах, які той ловив. Ефір мовчав.
Модуль пам’яті хлопець витягав довго, дихати боявся. Ще дві години пішло на те, щоб підібрати роз’єм і змусити старий військовий планшет хоч щось показати. Двічі планшет вирубався. Раз Кушнір загнув таке, що мокрий перепитав, що це означає. Кушнір пояснив. Мокрий почервонів. Коли екран нарешті засвітився, на насосній уже стояли старий, Ольга й дроновод.
Знімки. Тисячі знімків по датах, і всі про П’ятдесятку. Жодного чужого хутора, жодної дороги, жодного степу. Кушнір хмикнув: сама собою пам’ять так не забивається. Так її складають. Для когось.
Останні були сьогоднішні: фортеця згори, кузня, школа, сонячне поле, причал. Люди біля вантажівок, задерті вгору обличчя. Хлопець знайшов себе: сіра цятка з наплічником.
Окрім знімків, у модулі лежав ще один файл, крихітний, на кілька кілобайтів, і хлопець спершу вирішив, що він битий. Там була не фотографія, а кілька ліній на чорному: довга звивиста, під нею коротка пряма, три крапки в ряд, прямокутник. Він крутив її так і сяк, поки дроновод не тицьнув пальцем.
— Ріка. Дамба. Опори. Поле. — Дроновод почухав щетину. — Це не для нас. Це для нього самого. Камера знімає все, а додому він іде по рисках. Супутникам тут ніхто не вірить, я своїх так само вчу: по річці й по дорогах.
Хлопець повернувся до знімків. Далі йшли старші, нічні, в тепловізорі: люди білі, річка чорна. Минулий тиждень, минулий місяць. Він гортав і гортав, і фортеця на екрані меншала. Зникали дахи, сонячне поле ставало пустирем, на місці школи стояли якісь вагончики. Десять років тому. П’ятнадцять. Старий нахилився до одного кадру, де на дамбі стояв намет і біля нього одна людина, і випростався не одразу.
Хтось двадцять років дивився на них згори. Щоночі. Терпляче, як дивляться на сусідський город. А вони тим часом сміялися, сварилися, ховали своїх, будували школу і вважали, що небо порожнє.
Знімок, на якому хлопець зупинився, був учорашній. 23:41. Дамба. Двоє білих на бетоні, плече до плеча, в одного щось кругле в руці. На знімку то могло бути що завгодно. Хлопець знав, що яблуко. Наступний, 23:58: один на дамбі, двоє у воді біля третьої опори.
Мокрий за спиною перестав дихати.
— Це ж ти, — сказав він. — Це ж ми.
4
О двадцятій сорок у радіорубці було не протиснутись. Ніхто нікого не кликав, люди самі приходили й ставали під стінами, у коридорі, на сходах. Хтось приніс табуретку для старого, той не сів. Хлопець стояв під вікном, звідти видно річку і перші вогні на тому березі. Рахувати він собі заборонив, але раз таки збився на «тридцять сім», матюкнувся під ніс і перестав.
Черговий сидів біля рації, як завжди. О двадцятій сорок дев’ять старий поклав йому руку на плече, і той підвівся.
Хлопець ніколи не чув, щоб старий сам виходив в ефір. Казали, це він усе це придумав, ще першої зими, коли їх тут було одинадцятеро. А потім віддав іншим і до мікрофона більше не підходив. Хлопець одного разу спитав чому, старий сказав: «Набридло».
Двадцята п’ятдесят.
— Двадцять-П’ятдесят на зв’язку, — сказав старий. Голос звичайний, рівний, навіть нудний. — Прийом.
Він відпустив кнопку, і пішов шум.
Хлопець чув його тисячі разів і щойно вперше слухав по-справжньому. Там було багато всього: тріск, далекий свист, щось схоже на дихання. Двадцять років цей шум був меблями. Тепер у ньому могло сидіти що завгодно. П’ять секунд, десять. Хтось у коридорі видихнув, наполовину зі сміхом.
А потім шум обірвався, і заговорив чоловік.
Немолодий, спокійний. Так читають з аркуша те, що читали вже не раз.
— Кузня. Школа. Вежа, на вежі двоє. Сонячне поле, сорок вісім панелей, дві биті. Причал. Човнів чотири. Машин двадцять дві. Сторожа — сім одиниць, третя з присвистом.
У хлопця похолола потилиця. Гвинт на третій він міняв сам.
— Людей біля воріт о п’ятій сорок — тридцять сім. Людей на дамбі вночі — двоє. Людей у воді — двоє. — Чутно було, як перегорнули сторінку. — Вогнів на тому березі — двісті сорок один.
У радіорубці ніхто не ворухнувся.
Хлопець так учепився в підвіконня, що здер шкіру на пальці, і помітив це вже потім. Двісті сорок один. Він учора перераховував їх тричі. А хтось там, далеко в темряві за Доном, рахував їх разом із ним. І, може, не тільки вчора.
— Двадцять-П’ятдесят, — сказав голос. — Прийом.
І знову шум.
Старий тримав тангенту й не натискав. Хлопець бачив його потилицю, сиву щетину, вухо, яке почервоніло. Нарешті натиснув.
— Невідомий, я Двадцять-П’ятдесят. Хто на зв’язку? Прийом.
Відпустив і чекав. Потім повторив, і ще раз, і щоразу відпускав кнопку й чекав, як колись учили. У коридорі вже шепотіли, хтось шикав, а ефір мовчав, як мовчав двадцять років, тільки тепер від цієї звичної тиші морозило.
Кушнір торкнувся хлопцевого ліктя. Він стояв у дверях і дивився не на рацію, а у вікно, за дамбу, на стару насосну. У темному віконці там ледь помітно, раз на дві секунди, блимав зелений вогник.
Головну батарею Кушнір зніс у пісок. А в крилі, в самому кінці лонжерона, під пластиною, сидів ще щільний циліндрик, грамів на двісті. Хлопець намацав його ще вдень і вирішив, що це противага, як у планерах, щоб крило не тріпотіло на швидкості. Сканер дроновода його не чув, бо циліндрик мовчав. Він заговорив, коли всі пішли.
Сходами хлопець злетів так, що двічі ледь не гепнувся, перебіг дамбу, на насосній навпомацки знайшов крило, розідрав пальці об край пластини й вирвав дроти разом із тим маленьким, теплим, що їх живило.
Зелений вогник погас.
У темній насосній він стояв і слухав, як дихає. Він сам це сюди притягнув і сам сказав «беремо», а противагу покрутив у руках і поклав назад. Цілий день ця штука пролежала за двісті метрів від школи й слухала.
Над дахом пройшла сторожа, трійка, з присвистом.
20:50. Прийом. Відповіли.
Перелічили все, аж до панелей. Хто — не сказали.
Не знаю, що гірше: що вони там є чи що вони там були весь час.
1
Хлопець так і не ліг. Просидів ніч на насосній біля журавля. Без батарей той був просто купою пластику й дротів, але все одно. Ту маленьку, з крила, Кушнір уночі закопав у відро з піском, а відро виніс на край дамби, і воно там стояло, як покаране.
Крім знімків, у модулі були цифри. Довжелезні стовпці, які спершу здавалися сміттям, а під ранок він допер: час, широта, довгота, висота, швидкість. Раз на десять секунд, рядок за рядком, двадцять років. Журавель записував, де літав. Скільки там рядків, хто його знає: хлопець догортав до восьми тисяч і плюнув.
Кожен проліт починався в одній точці й там само закінчувався.
Від цієї точки він не міг відірватися. Вона була як дірка в стіні, через яку на тебе дивляться. Сотні, тисячі разів журавель вилітав звідти, проходив над ними, рахував, повертався. І щоразу хтось там знімав із нього модуль і переглядав, як вони живуть.
Старий прийшов о шостій з двома кружками чаю. Одну поставив біля хлопця, сам нахилився над планшетом. Потім витяг свою карту, військову, розклеєну на згинах (хлопець бачив її разів зо три за життя, і то здаля), розгорнув на верстаку й притиснув кути гайковими ключами.
Карта була ще з тих років. Міста, яких нема. Дороги, якими ніхто не їздить. На полях олівцем позначки, номери, а в одному кутку хтось намалював голу жінку, кривувато. Старий ту жінку прикрив долонею, ніби випадково.
Точку з планшета він знайшов за лінійкою й олівцем, двічі перевірив і тільки тоді поставив хрестик.
За Доном. Далеко за, там, де карта переставала бути зеленою і лишалися тільки білі плями й кілька тонких синіх ниточок. Через усю карту, по Дону, хтось колись провів червоним олівцем жирну лінію і написав над нею друкованими: ПРОТОКОЛ. Що саме в ньому записали, на Смузі толком не знав ніхто. Казали, що «звідти — ніхто» була умова тих, хто підписував. Казали, що вхід виборола Україна, бо свою землю порожньою не віддають. Три роки ворота працювали в обидва боки, і всіх, хто хотів, вивезли. Решти ніхто не пояснював.
Унизу, в самому кутку, де починався Крим, лежала сіра латка, заштрихована пізніше, іншим олівцем, без жодної позначки. А далеко на сході одна з білих плям була обведена по краю, і всередині стояв тільки знак питання. Що там, старий не казав. На Смузі всі знали, що тоді щось сталося, і ніхто не знав де.
— Чотириста сімдесят, — сказав старий. — Напряму. Дорогами — бог його знає.
— Ти знаєш, що там?
Старий подивився на хрестик.
— Там була база, — сказав він нарешті. — Ми її тоді шукали два місяці. Звідти літало все, що нас… — Він махнув рукою. — Не знайшли.
Сьорбнув чаю і скривився: чай вистиг.
— Це Пашка малював, — сказав старий.
Хлопець не одразу зрозумів, про що він. Старий прибрав долоню з кута карти.
— З першої роти. Всіх діставав: на кого схожа? Ми кажемо — ні на кого, дай карту. А він брови домальовує. Я тоді на нього накричав.
Старий провів пальцем по згину, не торкаючись малюнка.
2
Той берег Ольга викликала о сьомій, ще до ради. Хлопця взяла з собою, бо він бачив модуль. Старого не брала, але старий однаково прийшов.
— Берег, я Двадцять-П’ятдесят. Прийміть повідомлення. Прийом.
— Двадцять-П’ятдесят, я Берег. Приймаю.
Відповіла чергова штабу, молода, з таким голосом, ніби в неї там теж була ніч. Ольга розповіла все за чотири хвилини, по пунктах, як вона вміла: журавлі, посадка, модуль, голос, двісті сорок один вогонь. Про батарею сказала окремо й двічі повторила дату.
— Прийняла. Доповідаю старшому. Залишайтеся на прийомі.
Чекали двадцять хвилин. За ці двадцять хвилин у рубці ніхто не сказав ні слова, тільки старий раз зашарудів зошитом і сам на себе зашипів.
Потім заговорив чоловік, старший, хрипкий.
Він вірив, це було чути одразу. Пального дадуть, скільки треба, найближчим караваном. Ліки дадуть, а лікар буде на зв’язку щовечора. Над своїм берегом піднімуть усе, що мають, і над водою теж. Дітей… тут він запнувся, бо сам знав, що далі. Дітей забрати не можна. Ні сьогодні, ні взагалі: Лінія не випускає нікого, і він це знав краще за них. Батарею просять покласти в контейнер на приймальному майданчику, запаяну: назад каравани беруть лише те, що є в накладних, концентрат і сіль, але для доказів оператор робить виняток. Хтось провіз її крізь протокол, і він дуже хоче знати хто.
— А за Дон? — спитала Ольга.
На тому боці помовчали.
— Ольго Петрівно. Ви ж знаєте.
Вона знала. Усі знали. Двадцять років трималися на простому правилі: на Смугу — тільки цивільне, за Дон — нічого. Раз на кілька тижнів до фортечних майданчиків приходили каравани без водіїв. Шість фур, однакових, білих, з маяками на дахах, ішли коридором зі швидкістю сорок кілометрів на годину, жодного разу не звертаючи. Привозили борошно, ліки, цвяхи, панелі. Забирали мішки сірого концентрату з кар’єрів, сіль і полагоджені насоси. За Дон не йшло ні техніки, ні торгівлі, ні переправ: перейде Дон хоч одна машина, і гаранти скажуть, що Смугою пройшла війна. Землю за Лінією в папері назвали буферною смугою, а люди відрізали зайве й лишили просто Смугу. Влади з того берега тут не було: прийти сюди може будь-хто, а вийти назад не вийде навіть начальство. Були фортеці, отамани, ради в кузнях. Їх ніхто не призначав, просто більше не було кому.
— Перейде Дон хоч один наш борт — закриють усе, — сказав чоловік. — Нам. А через нас і вам. Каравани ваші, ліки, панелі — все через нас іде. А назад звідти однаково ніхто не вийде.
— Я не прошу вас переходити.
— Знаю, що не просите. — Він помовчав. — Тому скажу так. Що на Смузі — то ваше, тут ми вам не начальство. Пальне буде. Ліки будуть. А караван ваш ми не бачили. Ні як виїжджав, ні як вертатиметься. Розумієте?
— Розумію.
І вже тихіше, не за правилами:
— Олю. Ховайте малих. Хоч у соляні шахти.
Ольга подякувала, відключилась і сиділа з тангентою в руці, наче забула її покласти.
3
Раду зібрали в кузні, бо в кузні найбільше місця і тепло. Ніхто не сідав. Стояли між столами, спиралися на лавки, тримали малих на руках. Хлопець бачив тут раду разів сто, і вона завжди була про те саме: хто їде по пальне, де брати фільтри для води, чия черга на вежу і чи не досить уже Сашковій родині пасти кіз біля школи. Сварилися на всю кузню, розходились злі, а ввечері разом пили.
Ольга стояла біля печі й говорила коротко. Журавлі не нічиї. Їх двадцять років хтось лагодив. Той, хто в ефірі, знає все, що бачили журавлі. Той берег дасть пальне й ліки. Дітей не забере ніхто, але малих можна сховати в соляних шахтах під Соледаром. За Дон той берег не піде.
Про дітей заговорили одразу і всі. Гриша Лисий сказав, що своїх завтра ж відвезе до кума в Соледар, і ніхто на нього криво не глянув. Сашкова мати сказала, що Сашко нікуди не поїде, бо тут річка, а там що, сіль. Хтось кричав, що як почнемо возити дітей у шахти, то за дітьми попросяться жінки, а за жінками всі, і буде на Смузі ще одна порожня фортеця, а на дамбі знову один намет. Йому кричали у відповідь. Це була звичайна рада, і хлопцеві на хвилину аж полегшало.
Дроновод сказав, що сторожа туди не дістане. Сто двадцять кілометрів — її межа, і то в тиху погоду: далі сигнал ховається за обрій, а батареї не вистачає на дорогу назад. Очі туди можна донести тільки на колесах.
— Караван, — сказала Ольга. — Три машини, не більше. Подивитися й назад. Не воювати.
І кузня затихла.
Вісім років тому з П’ятдесятки на схід уже ходив караван. Чотири машини, дванадцятеро людей. Не повернувся ніхто. Їхні фотографії досі висіли тут, на стіні, вицвілі, з сухими квітами за рамками. Під однією хтось дописав маркером «Вовчик, повертайся». Маркер теж вицвів.
Писала Тамара. Вона стояла під тими фотографіями, як стояла на кожній раді, мала, в куртці на два розміри більшій, у Вовчиковій куртці. І хлопець уперше за життя подумав, що вона стає там навмисно.
— Ні, — сказала Тамара.
Негучно, зовсім не так, як кричали про дітей.
— Тоді теж було «подивитися й назад». Чотири машини, правда, не три. І теж ніхто не хотів воювати. Мій не хотів. Він хотів подивитися, чи там є кому продати сіль. — Вона глянула на Ольгу. — Ти тоді теж стояла біля печі, Олю.
Ольга дивилася на піч.
— А тепер ще й протокол. Тоді ми хоч нікому не казали. А тепер той берег знає. Він же тобі сам сказав: «не бачили». Сьогодні не бачили. А як ваш караван там щось розворушить і воно приїде сюди? Каравани до нас хто тоді пустить? Ви не дев’ятьма ризикуєте. Ви всіма.
«Правда», — сказав хтось біля дверей, тихо, але почули всі.
— І ще. — Тамара повернулась до хлопця, і той аж випрямився. — Де він сів, твій журавель?
— За Кривим ериком.
— Там, де Сашко раків ловить. Щодня, після школи. — Вона помовчала. — Він двадцять років на нас дивився. Знав, хто знайде. Знав, хто розкриє. Знав, що полізете дивитися, звідки воно прилетіло. Він вам цю дорогу постелив, як рушник. А ви кажете — подивитися. Хто тут вирішує, Олю? Ми чи він?
Хлопцеві стало гаряче в обличчі. Він знайшов ту точку, перегорнув вісім тисяч рядків, і жодного разу йому не спало на думку, що точку йому показали.
— То що, сидіти? — спитав хтось.
— Сидіти, — сказала Тамара. — Світити. О двадцятій п’ятдесят виходити в ефір. Двадцять років сиділи — і живі.
— Бо він дозволяв, — сказав старий.
Це було перше, що він сказав за всю раду. Тамара подивилася на нього.
— А тепер ти поїдеш у нього питати дозволу далі.
Старий подивився на свій зошит.
Ольга попросила підняти руки. Не «їдемо — не їдемо», а простіше: хто вважає, що треба. Хлопець рахував, звичка: сорок одна з сімдесяти чотирьох. Тамарина не піднялась. Кушнірова теж, і цього хлопець не чекав. Кушнір ніколи не голосував проти Ольги, він узагалі не голосував, стояв собі під стіною. А тут схрестив руки на грудях і так і стояв.
— Їдуть охочі, — сказала Ольга. — Хто не хоче, не їде, і ніхто йому слова не скаже. Ні тепер, ні потім.
— Я їду, — сказав старий.
— Ага. З твоєю ногою.
— З моїм зошитом. — Він поклав зошит на стіл, не розгортаючи. — Двадцять років прольотів, Олю. Я один знаю, де вони літали і де ні. А де не літали, туди й треба їхати.
І тихіше, так, що почули тільки ті, хто стояв поруч:
— І ефір мій.
Тамара гмикнула, без злості, втомлено.
Хлопець дивився на старого, на зошит, на ногу, яку той трохи відставляв убік. Чотириста сімдесят кілометрів по степу, де Тітка ставатиме тричі на день. Хто старому лагодитиме Тітку? Кушнір не голосував. Хлопець подумав про картку допуску в кишені, про синій штамп, про шість тижнів, які ще вчора здавались нормальними.
— Я їду, — сказав він.
Ніхто не здивувався. Ні Ольга, ні старий, ні Кушнір під стіною. Ніхто навіть голови не повернув, ніби він сказав, котра година. Ось це його й підбісило, аж руки затрусились.
— А артіль? — спитала Ольга.
— Шість тижнів, — сказав він крізь зуби.
Ольга кивнула.
Мокрий підняв руку, як у школі. Хтось ззаду гмикнув, і це був перший сміх у кузні від учорашнього ранку.
— Ні, — сказала Ольга.
— Хай їде, — сказав старий. Дивився він при цьому не на Ольгу, а на мокрого. — Він уже тут. Хай подивиться, куди приплив.
Кушнір відліпився від стіни.
— Сироту я нікому не дам, — сказав він. — Значить, і я.
І вийшов, ні на кого не глянувши.
4
Увечері хлопець знайшов старого на дамбі, біля третьої опори, де той сидів завжди. Сів поруч, і якийсь час обоє дивилися на воду.
— Ти знав, — сказав хлопець.
— Що знав?
— Що я поїду. Ти вилазиш перший, з ногою своєю, з зошитом, і все. Далі мене можна не питати.
— Я тебе не кликав.
— Отож. — Хлопець засміявся, і сміх вийшов поганий. — Ти ніколи не кличеш. Ти просто йдеш, а я за тобою, бо хтось має тягати твою ногу й твою Тітку. Тобі було дев’ятнадцять, ти пішов сам, тебе ніхто не тримав, ти ж сам розказував. А мене тримає все. Ти. Кушнір. Ольга. Цей мокрий. Журавлі ці довбані…
Він хотів сказати ще. Про три роки, про ночі в мастилі, про колони на південь, які рахував, як інші рахують дні до відпустки. Але слова скінчились, і лишилось одне, дитяче:
— Це було моє. Хоч щось.
Старий витяг із кишені яблуко, покрутив і сховав назад. Потім сказав:
— Не їдь.
Сказав серйозно, і тепер злитись було ні на кого, крім себе.
Він скинув куртку, кросівки, футболку й пішов у воду.
Вода вже була вереснева, холодніша, ніж два дні тому. Хлопець плив не до піщаної коси, як завжди, а на середину, на бистрину, де на ланцюзі, хилитаючись, стояв червоний буй Лінії. Плив проти течії, зло, і злість виходила з нього разом із диханням, по ковтку. Біля буя він ухопився за іржаве вушко й повис.
Звідси було видно обидва береги. Той — рівний, білий, двісті з чимось вогнів, куди з цього боку не потрапить ніхто. Свій — чорний, ні вогника, Ольга наказала світла не вмикати. Тільки якщо придивитися, у майстерні жевріла лампа над верстаком. Кушнір перебирав Сироту.
Далі плисти було не можна. Буй і був межа. За ним, на тому березі, нижче вогнів, стояли темні горби турелей, і вони вже знали, що він тут: бачили його тепло в чорній воді, одну маленьку теплу пляму, і вели її, не поспішаючи, як ведуть усе, що рухається. Сюди вони пускали все: мокрого, дошки, двері з кламкою. Назад — нічого, нікому й ніколи. А на південь щотижня ходила колона, і в артілі його чекали ще шість тижнів. Можна було просто сісти на наступну. Ніхто б навіть не дорікнув: Ольга ж сказала — ні тепер, ні потім.
Він висів на буї, поки не почав цокати зубами. Потім відпустив вушко й поплив назад.
Старий чекав на дамбі з його курткою. Питати не став. Накинув куртку йому на плечі, і до майстерні вони пішли разом. Старий кульгав, хлопець цокав зубами, і на півдорозі хлопець забрав у нього ліхтарик, бо той світив не туди.
5
Машини вибирали довше, ніж людей.
Двадцять дві машини, і хлопець знав кожну, як людину: характер, звички, старі болячки. Взяли три.
Тітку — броньовану вантажівку, старшу за хлопця, товсту й повільну, яка заводилась із пів оберту навіть узимку, якщо з нею поговорити. Говорив із нею переважно Кушнір, і переважно матом, і Тітка, здається, тільки так і розуміла. Мамая — легкий позашляховик, який гнав так, наче вічно кудись спізнювався. На дверцятах у нього хтось давно намалював козака з бандурою, а хтось інший потім домалював козакові окуляри. Відтоді вважалося, що Мамай розумніший за інші машини, і сперечатися з цим ніхто не брався. І Сироту — гусеничний тягач, зібраний Кушніром із трьох різних. Сирота витягав будь-що з будь-якої багнюки й нікому, крім Кушніра, не давався в руки. Інших він не те щоб не слухав. Він їх просто не помічав.
Півтори доби майстерня не спала. Хлопець перебрав Тітці паливну систему: зняв форсунки, промив, дві поміняв, бо ті лили, як із лійки, поставив новий сепаратор води, бо дизель фортець наполовину соняшниковий і воду тягне, як губка. Міняв Мамаєві підвіску, латав, рихтував, засинав на годину просто на брезенті й прокидався від того, що Кушнір кидав йому на груди чисту ганчірку: вставай. Говорили вони тільки про машини. Про раду Кушнір не сказав ні слова, і хлопець не питав. Але одного разу, коли хлопець не міг відкрутити прикипілу гайку, Кушнір забрав у нього ключ, відкрутив і сказав, дивлячись на гайку, а не на нього:
— Я б на твоєму місці поплив.
І пішов.
Мокрий від них не відходив. Робити він не вмів нічого, це вилізло в першу ж годину, коли він подав ключ на чотирнадцять замість сімнадцяти, а потім ще й сперечався. Але він дивився, запам’ятовував і вдруге вже не помилявся. Кушнір на третю годину перестав класти його ключі на підвіконня, і це було більше, ніж будь-яка похвала. Пізно ввечері хлопець побачив, що мокрий сидить на підніжці Тітки з тією самою зачитаною книжкою. Не читає, просто тримає на колінах.
Уночі хлопець сів писати листа.
Папером, як казав старий. На кар’єр, бригадирові артілі, який під синім штампом розписався криво. Спершу написав «не знаю, чи приїду» і закреслив так, що прорвав папір. Узяв новий аркуш. Написав як є: приїде пізніше, просить не віддавати місце, дуже хоче до техніки. «Дуже» закреслив. Потім подумав і написав знову, над закресленим. Заклеїв і вранці віддав сватівським, які попутно везли сіль на кар’єри. Запаяну в пакет батарею того ж ранку поклали в контейнер на приймальному майданчику. Несла її Ольга, двома пальцями, як дохлу мишу.
6
Увечері, за кілька годин до виїзду, Тамара сказала, що виходити в ефір не треба. Що кожне слово тепер — ще одна цятка на чужій карті і час помовчати.
Ольга вислухала й похитала головою.
— Двадцять років ми виходили, коли ніхто не відповідав. Тепер відповіли, і що, заткнемось? Хай знають, що ми тут.
Та вони й так знають, подумав хлопець. Потім дійшло, що вона це не про них.
Перед ефіром хлопець вийшов на дамбу. Над плавнями, високо, так що й не почуєш, ходив колами один журавель. Дроновод стояв поруч і дивився туди ж.
О двадцятій п’ятдесят старий знову сам сів до рації. Тамара прийшла теж. Стала в коридорі, під одвірком, і далі не йшла.
— Двадцять-П’ятдесят на зв’язку. Прийом.
Цього разу відповіли, щойно він відпустив кнопку. Той самий голос, той самий рівний тон.
— Три машини. Дев’ять людей.
Хтось у коридорі вилаявся впівголоса. Хлопець подумав про нічне небо над майстернею. Про те, що двері півтори доби стояли навстіж, бо всередині було задушно. Про те, що він за цей час жодного разу не глянув угору.
Але голос ще не договорив.
— Дорогу через Сухий Яр замінували в сорок другому, восени. Там і лишився один ваш караван. — Він помовчав. — Їдьте через Кам’яну Балку.
Стало так тихо, що хлопець почув, як дзижчить лампа під стелею.
Вісім років ніхто не знав, де поділися ті чотири машини й дванадцятеро людей. А цей знав. Знав і мовчав вісім років, щовечора, о двадцятій п’ятдесят, поки вони тут кликали порожнечу.
Хлопець не хотів дивитися на одвірок і подивився. Тамара стояла рівно. Тільки руки сховала в рукави Вовчикової куртки.
Старий натиснув тангенту. Відпустив. Натиснув знову.
— Там є кого забирати? — спитав він. Без позивних, без «прийому», не за правилами.
Шум.
— Хто ти в біса такий?
Шум.
Тамара повернулась і пішла коридором. Кроків її хлопець не чув, тільки як рипнули двері внизу.
Виїхали вночі, без фар. Тітка першою, старий поруч із водієм, з картою на колінах, під червоним ліхтариком. Мамай посередині. Сирота позаду, з Кушніром, який так нікого й не пустив за кермо. Хлопець сидів у Мамаї, мокрий поруч упирався колінами в спинку переднього сидіння й не скаржився.
Біля воріт стояла Тамара. Коли Тітка проходила повз, вона торкнулась долонею її борту, як торкаються коня.
За воротами хлопець обернувся. Фортеця стояла темна, ні вогника. А за нею, за чорною водою, рівно й біло світив той берег. Рахувати він не став, дивився, поки дорога не пірнула в балку й вогні не сховались за гребенем.
У Тітці, під червоним ліхтариком, старий вів пальцем по карті й тримав його на розвилці: вліво Сухий Яр, вправо Кам’яна Балка. Далі, за обома, лежала червона лінія.
19.09.2050. 23:10. Виїзд. 3 маш., 9 чол.
Він каже — Кам’яна Балка. Тамара каже — це його дорога, не наша.
Їдемо його дорогою. З цієї хвилини ми поза протоколом. Нас ніхто не бачив.
20.09.2050. 05:40. Без фар 6 год. Тітка — норма. Мамай — норма. Сирота гріється, К. каже — так і треба.
Пальне — не вдома. Пальне на кар’єрі. Звертаємо на південь.
1
Першу ніч їхали повільно, з вимкненими фарами, по пам’яті й по старому. Попереду йшла Тітка, і з Мамая хлопець бачив тільки її задній борт, чорніший за ніч, та червону цятку ліхтарика в кабіні, де старий тримав карту на колінах. Зінька вела Мамая так, ніби їй за кожен зайвий оберт хтось виставляв рахунок. Вона взагалі все робила так: мало, точно, без коментарів. На раді вона не сказала ні слова, а наступного ранку просто прийшла в майстерню з наплічником і поставила його в Мамая на заднє сидіння. Їй ніхто не заперечив.
Дроновод сидів поряд із нею й дивився не на дорогу, а в планшет. Над Мамаєм, на телескопічній щоглі, яку Кушнір прикрутив за дві години до виїзду, гойдався ретранслятор. Без нього сторожа відпускала від фортеці на сто двадцять кілометрів і ні метра далі: далі сигнал ховався за обрій. Із щоглою дроновод розраховував на сто шістдесят, якщо пощастить із вітром, і на сто сорок, якщо ні.
— Трійку не піднімай, — сказав хлопець.
— Чого?
— Присвистує. За кілометр чути.
— Мені її й не треба, — сказав дроновод. — Мені потрібна п’ятірка, в неї камера краща. А трійка хай удома сидить і присвистує.
Мокрий спав, привалившись до хлопцевого плеча, і час від часу мимрив щось про набережну. Будити його ніхто не став.
Хлопець не спав. Він слухав машини. Тітка тягла рівно, низько, з придихом на підйомах, який у неї з’явився після торішньої зими: Кушнір називав це «астмою», хлопець — характером, а Тітка, здається, вважала, що так і має бути. Мамай дзвенів підвіскою на кожній ямі, і на кожній ямі Зінька беззвучно ворушила губами. Сирота позаду гарчав. Він не любив їздити останнім, але першим його не пускали, бо тоді всі інші їхали б зі швидкістю Сироти.
На світанку степ проявився весь і одразу. Сірий, потім рожевий, потім жовтий, з пасмами туману в низинах, з чорними копицями старого бур’яну, з одинокою грушею на кургані. Груша стояла тут, певно, ще до війни. Вона пережила всіх, хто міг її зрубати.
На першій зупинці всі дев’ятеро вийшли з машин і стояли, розминаючи ноги, і ніхто нічого не казав. Потім Остап, наймолодший після мокрого, засміявся без жодної причини, просто тому, що стояв посеред степу о шостій ранку з гвинтівкою на плечі, а над ним кричали жайворонки. Засміялась Ліда, фельдшерка, яка взагалі сміялася рідко і при цьому прикривала рот долонею. Потім засміявся мокрий, хоч і не зрозумів, із чого. Бугай, Тітчин водій, плюнув і пішов перевіряти колеса, але й він, хлопець бачив, посміхався.
Старий сидів на підніжці Тітки з зошитом і писав. Потім підвів голову, подивився на них і писати перестав.
2
Пальне правий берег прислав, як і обіцяв, найближчим караваном. Тільки найближчий караван ішов не до П’ятдесятки, а на приймальний вузол кар’єру під Шевченковим, бо там був великий майданчик, справні ваги й люди, які підписують накладні, не читаючи. Півтораста кілометрів на південний захід, тобто в інший бік. Старий, коли почув про це на зв’язку, сказав тільки: «Ну, хоч дорогу подивимося».
Кар’єр почувся раніше, ніж став видний. Спершу земля: хлопець через підлогу Мамая відчував рівне, далеке тремтіння, яке не належало жодній із їхніх машин. Потім звук, низький, багатоголосий, із металевим скреготом поверх. Потім пил, рудий, на пів неба.
А потім дорога вийшла на гребінь, і хлопець побачив кар’єр.
Він знав, що кар’єри бувають великі. Бачив їх на старих знімках і на мапі старого, де вони позначалися сірими плямами з рівненькими уступами. Він не знав, що вони бувають такими живими. Земля тут була розкрита, як підручник з анатомії: шар за шаром, сходинка за сходинкою, сіре, біле, рудувате, і по кожній сходинці повзли машини. Уступи по п’ятнадцять метрів, хлопець порахував дев’ять, а дна не було видно. Екскаватори завбільшки з хату, оранжеві, з білими цифрами на боках. Самоскиди, у кожного з яких колесо було вище за Мамая. На даху кожної машини поблимувала синя цятка маяка, і всі ці цятки блимали не вразнобій, а в один такт.
— Ох ти ж, — сказав мокрий і більше нічого сказати не зміг.
Довкола кар’єру, на рівному, стояло місто. Не місто, звісно, а бараки, вагончики, ангари, вежа з прожекторами, приймальний майданчик із вагами, обнесений сіткою. Між бараками сохла білизна. Хтось у формі без знаків розрізнення стояв біля шлагбаума і їв кавун, спльовуючи кісточки на всі боки.
Шинок стояв просто біля дороги. Це був колишній автобус без коліс, із вивіскою «ЛІТІЙ» над дверима, і хлопець так і не зрозумів, жарт це чи назва. Біля дверей троє чоловіків у засмальцьованих робах грали в карти на перевернутому ящику. Ставили вони не гроші, не сіль і не сигарети, а щось дрібне, жовтувате, що лежало на ящику купкою й поблискувало. Один із гравців, помітивши хлопцевий погляд, накрив купку долонею, лінькувато й беззлобно, як накривають муху.
— Золото, — сказав Кушнір, не обертаючись. — Не дивись.
— Чого?
— Бо тут на нього не дивляться. Тут його не видно.
Ваги стояли під навісом: бетонна плита метрів на дванадцять, будка з віконцем, а у віконці вагар, вусатий, і вусами своїми він, видно, пишався, бо весь час їх підкручував. Перед ним світився термінал, подряпаний, з аркушем на скотчі: «НЕ СТУКАТИ».
— П’ятдесятка, — сказав вагар, не питаючи, і глянув у термінал. — Є. Дизель, дві тонни, рядок «гуманітарне, понад квоту». Хто ж це вас так любить?
— Берег, — сказав Кушнір.
— Берег, — повторив вагар із повагою, як кажуть про погоду, яка вдалася. — Отримувач у мене записаний: Ольга Петрівна, отаманка. Вона де?
— Вдома.
— Тоді ніяк. Пальне фортечне, видаю на отримувача або на того, хто з карткою. — Він обвів поглядом Кушніра, Бугая, мокрого. — Хто з вас з карткою?
Кушнір не відповів. Хлопець не одразу зрозумів чому, а потім зрозумів. Двадцять років Кушнір лагодив усе, що на Смузі їздить, і жодного дня не існував для оператора. Ні картки, ні номера. Як Сирота, зібраний із трьох тягачів, якого нема в жодному паспорті.
Хлопець дістав картку.
Вагар приклав її до терміналу. Той пискнув, подумав і пискнув ще раз.
— Механік із допуском, — прочитав вагар. — Артіль Семеновича. — Брови в нього полізли вгору. — Баланс нуль. Нуль цілих, нуль десятих. Механіка з допуском і з нулем я ще не бачив.
— Він ще не почав, — сказав Кушнір.
— Та бачу, що не почав. — Вагар щось натиснув. — Пишу на тебе. Отримав ти, відповідаєш ти. Розпишись.
Хлопець розписався пальцем на склі, криво, як Семенович під синім штампом. Дві тонни чужого пального лягли на номер із дев’яти цифр. Свого на тому номері було нуль.
— А бочки, — сказав вагар, — не гуманітарні. Тара, перекачка — сорок кіло з фортеці.
Тут Кушнір і почав торгуватися. Торгувався Кушнір, а Бугай стояв поруч і мовчав так, що ціна сама падала. На двадцяти восьми вагар здався й підкрутив вуса.
Мокрий смикнув хлопця за рукав.
— Кіло — це що? Гроші?
— Гроші, — сказав хлопець і затнувся. Він ніколи не пояснював цього тому, хто не знав.
Пояснив Кушнір, не обертаючись від віконця. Кіло — це кілограм концентрату на приймальному майданчику. Привіз мішок, зважили, записали: тобі на картку або фортеці на отамана. На кіло замовляєш у оператора те, що є в переліку: ліки, борошно, панелі, батареї, і привезе караван. Тара, перекачка, ремонт за регламентом — теж кіло.
— А як нема картки?
— Тоді на фортецю. Як у мене.
— А у фортеці ви чим платите? Ну, одне одному?
Кушнір навіть обернувся.
— Одне одному, — повторив він таким голосом, ніби мокрий спитав, чи платить він Сироті за те, що той заводиться. — Нічим. Ольга пише в списки, хто що робить і хто що бере. А хто бере більше, ніж робить, про того говорять на раді.
Мокрий подумав.
— А на той берег кіло переказати можна?
— Можна, — сказав із віконця вагар. — Туди все можна, крім людей. Тиждень, і вашим на тому боці прийде гривнею. Пів Смуги так живе: тут копає, там годує.
Мокрий нічого не сказав. Стояв і дивився на синій вогник терміналу, і хлопець не зрозумів, чого він раптом так притих. Потім мокрий пішов до машин і сів на підніжку Тітки, спиною до ваг.
— А золото? — спитав хлопець, бо хтось же мав спитати.
Вагар перестав підкручувати вуса.
— Яке золото, — сказав він рівно. — Нема в мене в переліку ніякого золота.
Кушнір забрав у хлопця картку, подивився на неї, ніби вперше бачив, і віддав назад.
— Бережи, — сказав він. — На ній тепер дві тонни.
Поки Бугай із вагарем переливали дизель у бочки (Бугай мовчав, і перекачка йшла швидше, ніж будь-де на Смузі), хлопець відійшов до краю кар’єру. Там, на уступі, стояв самоскид. Оранжевий, величезний, з відкинутою кабіною. Під ним на брезенті лежало двоє механіків і лаялися ліниво, без запалу.
— Гідравліка? — спитав хлопець.
Один висунув голову з-під рами. Літній, рудий, із плямою мастила через усю щоку.
— А тобі що?
— Та нічого. Слухаю. Насос у вас підвиває на холостих. Кавітація. Або фільтр на всмоктуванні забитий, або десь повітря тягне.
Рудий розглядав його з-під рами. Потім виліз увесь, сів на брезенті й простягнув руку, не долонею, а зап’ястям, бо долоня була чорна.
— Допуск є?
Хлопець витяг картку. Рудий глянув на синій штамп, на номер, на прізвище бригадира, і щось у його обличчі змінилося.
— А, — сказав він. — То це ти. Тебе Семенович чекає. Він уже двом відмовив, казав: у мене механік із П’ятдесятки, з допуском, хлопець, що слухає машини. — Він махнув рукою на кар’єр. — Бачиш? Сорок одиниць техніки. Механіків із допуском — шестеро. Без допуску в них не полізеш: вони глухнуть, і потім оператор шле бригаду через пів Смуги, і поки бригада доїде, артіль стоїть. Ти розумієш, скільки коштує день, коли артіль стоїть?
Хлопець не розумів. Рудий назвав суму в кілах. Хлопець перепитав. Рудий назвав ще раз, повільніше.
— Це за день, — сказав рудий. — А тепер подумай, скільки отримує той, через кого артіль не стоїть.
Цю цифру хлопець знав напам’ять, три роки її знав: у кабінах чужих тягачів, у снігу на трасі, над регламентами оператора на потертому планшеті. Гроші він уявляв погано. Зате дуже добре уявляв інше. Тут ніхто не знав, звідки він узявся. Тут ніхто не пам’ятав, як старий приніс його зі степу. Тут не кричали через усю майстерню «хлопче, подай». Тут його кликали б на прізвище з картки, як Кушніра.
— Семенович де? — спитав він.
— На нижньому горизонті. Покликати?
Хлопець подивився вниз, на сходинки, на сині цятки маяків. Потім назад, на дорогу, де біля ваг стояли Тітка, Мамай і Сирота, маленькі, курні, з латками на бортах, і де Кушнір щойно вдарив по руках із вагарем і обернувся, шукаючи його очима.
— Не треба, — сказав хлопець. — Перекажіть, що я ще приїду. Через п’ять тижнів.
— Через п’ять тижнів, — повторив рудий і знову поліз під самоскид. З-під рами вже долинуло: — Кавітація, кажеш? Та підвиває, зараза. Півроку підвиває.
Дорогою назад хлопець помітив ще одну річ. На краю приймального майданчика стояв самоскид, не оранжевий, а вигорілий до кольору соломи, без маяка на даху. Стояв криво, з пробитими колесами, заріс полином по самі осі. Колись він виїхав за межу ділянки, і на межі заглух: геозона. Так його й залишили. Оператор не прислав бригаду, бо машина вже не давала концентрату, а артілі він був не потрібен, бо без оператора не заводився. На капоті хтось вивів білою фарбою: «Я ВІЛЬНИЙ».
3
На схід звернули після обіду. Кар’єр ще гудів за спиною, потім затих. Вітер став холодний і пахнув уже жовтнем, хоча до жовтня лишалося десять днів.
На ніч стали в балці, біля висохлого ставка, де з очерету стирчав іржавий скелет водонапірної вежі. Бугай обійшов балку кругом, тричі, з довгим щупом, яким колись, ще за війни, перевіряв дороги. Ніхто з ним не ходив і нічого не питав. Коли він повернувся, кивнув Кушніру, і тільки тоді Кушнір заглушив Сироту.
Машини ховали від тепловізорів, як навчив дроновод. Вологий брезент на капоти, глина на вихлопні труби, щоб метал остигав швидше, ніж охолоне повітря, і щоб гаряча пляма двигуна не світилася вночі, як свічка. Різниця в три-чотири градуси для доброї камери — це вже ціль, казав дроновод. Мокрий, щоб не сидів без діла, носив глину з дна ставка у відрі й мазав нею вихлопи, і через пів години був сам весь сірий, як ці вихлопи.
— Нащо так? — спитав він у дроновода. — Нас же ніхто не бачить.
— Ти це звідки знаєш?
Мокрий подумав і пішов по нову порцію глини.
Вогонь не розпалювали. Їли холодне: хліб, сало, цибулю, яблука, які Ліда роздавала по одному, як пігулки. Старий сидів трохи осторонь, на ящику з набоями, витягнувши ліву ногу, і дивився на захід, де ще жевріло небо. Хлопець сів поряд.
— Шкодуєш? — спитав старий, не обертаючись.
— Про що?
— Про кар’єр.
— Там самоскид стоїть. Нічий. Хтось написав на ньому «я вільний».
Старий хмикнув у ніс.
— І що, вільний?
— Він у полині по осі.
— Ну от, — сказав старий.
Уночі дроновод підняв п’ятірку. Хлопець бачив, як вона пішла: тихо, без світла, косою лінією вгору, проти вітру, потім лягла на курс і розтанула. Дроновод сидів у Мамаї з планшетом на колінах, у навушниках, і екран підсвічував йому знизу обличчя синім. Хлопець сів позаду й дивився через його плече.
Пульт лежав у дроновода на стегнах. Збоку здавалося, що він нічого не робить: тільки кінчики пальців ледве ворушилися. Хлопець поклав руку на спинку сидіння.
— Не гойдай.
Він прибрав руку. Дроновод не озирнувся. Раз широко розплющив очі й кілька разів моргнув; по щоці з-під навушника стік піт.
Степ у тепловізорі був сірим, рівним, зі світлішими плямами там, де вдень гріло сонце. Їхня балка з висоти була темна, тільки людські фігурки тепліли, ледь-ледь, і хлопець із задоволенням відзначив, що вихлопи вже майже не видно.
— Батарея на сорок, — сказав дроновод. — Ще коло — і додому.
На останньому колі, вже над балкою, він раптом смикнувся й нахилився до екрана.
— Що?
— Нічого. Здалося.
Але п’ятірку додому вів довше, ніж треба, і хлопець бачив, як його пальці на стіках лежали неспокійно.
Вранці, коли п’ятірку знімали з даху Мамая, хлопець побачив на правому крилі стрічку. Жовту, шовкову, завширшки з палець. Вона зачепилася за кріплення елерона й обмоталася довкола тричі, тугими витками, а вільний кінець тріпотів на вітрі.
— Звідки?
Дроновод узяв стрічку двома пальцями й покрутив, ніби на ній мало бути щось написано. Нічого написано не було.
— Нізвідки, — сказав він. — На висоті триста метрів шовкові стрічки не літають. Їх хтось чіпляє.
— Хто?
Дроновод подивився на схід. Там було небо, рожеве, чисте й зовсім порожнє. Хлопець раптом подумав, що слово «порожнє» про небо тепер нічого не означає.
— Хтось, хто вміє підійти до моєї пташки вночі, в повітрі, ближче ніж на метр, — сказав дроновод. — І щоб я цього не побачив. Я такого не вмію. Я таких не знаю.
Він хотів викинути стрічку, але хлопець забрав її в нього й сховав у нагрудну кишеню, поруч із карткою допуску.
— Це погроза, — сказав дроновод. — Ти розумієш? Це означає: я тебе бачу, а ти мене ні.
— Може, й так, — сказав хлопець.
Але подумав про три акуратні витки. Так зав’язують, коли хочуть, щоб знайшли.
4
Пилова буря почалася після полудня, на третій день, і почалася так, як починаються всі неприємності в степу: спершу дуже гарно. На південному сході піднялася рудувата стіна, рівна й висока, і повільно пішла на них, і сонце крізь неї стало мідним, потім плоским, як монета, а потім зникло.
— По машинах, — сказав Бугай. Він сказав це вперше за три дні.
Кушнір устиг накинути на повітрозабірник Сироти саморобний мішок із мокрої мішковини, Зінька вивела вгору на Мамаї шноркель. Тітці пощастило менше: її шноркель Кушнір поставив ще позаминулої весни й тоді ж сказав, що поставив тимчасово. Гума на стику пересохла й тріснула ще влітку. Через двадцять хвилин після того, як світ зник, Тітка ковтнула пилу, закашлялася, захрипіла й стала. Стала в балці, на спуску, боком до схилу, і почала повільно, вагою, сповзати вниз, туди, де на дні стояла бура вода.
Хлопець бачив це крізь пил, як крізь брудне скло: великий темний силует, що повільно хилиться. Він вискочив із Мамая раніше, ніж Зінька встигла його схопити, і одразу осліп. Пил ліз в очі, в ніс, у рот, скрипів на зубах. Він ішов на звук, на хрип Тітчиного стартера, і впав двічі, а на третій раз натрапив руками на борт.
Трос був у Сироти на передньому бампері, сталевий, жорсткий, з гаком, що важив, як підкова. Хлопець тягнув його, обернувшись спиною до вітру, а Сирота повільно, сантиметр за сантиметром, повз за ним. Кушнір вів його наосліп, по хлопцевих криках і, як потім сказав, по запаху. Гак хлопець зачепив за Тітчину раму навпомацки, з другої спроби, і розідрав руку об зламаний кронштейн.
Сирота взяв не відразу, бо спершу подумав: Сирота завжди спершу думав. Потім гусениці зарилися в схил, двигун заревів так, що перекричав бурю, і Тітка, неохоче, як корова, яку тягнуть із болота, поповзла назад, нагору.
Коли все стихло, через годину, вони стояли посеред балки, засипані пилом по коліна, всі дев’ятеро, рудуваті, як статуї, і дивилися одне на одного. Потім Ліда взяла хлопцеву руку, подивилася на долоню й сказала одне слово:
— Сядь.
Він сів. Вона промила руку з фляги, зашила три шви, рівні, маленькі, і поки шила, не підняла очей. Кушнір стояв поруч і дивився на це. Потім сказав:
— Гак треба було з іншого боку. Там кронштейн цілий.
— Наступного разу, — сказав хлопець.
— Наступного разу не буде, — сказав Кушнір. — Я Тітці новий шноркель ставлю. Сьогодні. Ще й гуму на нього хорошу знайду. Тимчасово, блядь. Сам поставив, сам забув.
5
Після бурі міняли фільтри. Кушнір вибивав їх об колесо, і з кожного висипалося стільки пилу, що можна було б посадити картоплю. Старий тим часом вивчав карту, а дроновод — небо.
Попереду, за наступним пагорбом, дорога йшла через поле, і поле це на карті старого було заштриховане олівцем. Так старий колись, ще за війни, позначав мінні поля, і штриховка була давня, вицвіла, з поміткою на полях: «?».
— Знак питання — це що? — спитав мокрий.
— Це означає, що ми тоді не встигли дізнатися, — сказав старий.
— А тепер?
— А тепер дізнаємося.
Дроновод підняв двійку, свою найстарішу пташку, тяжку й повільну, з магнітометром, прикрученим знизу на довгій штанзі, як вудка, щоб власні мотори не заважали. Він повів її над полем низько, на трьох метрах, рівними смугами по два метри, туди-назад, туди-назад, ніби вишивав. На екрані повільно проявлялася картина: сіре поле, а на ньому білі цятки. Не густо. Але є.
— Шістнадцять, — сказав він через пів години. — Може, вісімнадцять. Старі, з тих років. Видно, що хтось частину вже знімав.
Двадцять п’ять років вони тут лежали. Пережили війну, Протокол, Лінію, людей, які їх ставили, і людей, які про них забули. Нікого не чекали, бо міни нікого не чекають. Просто лежали.
Бугай подивився на екран, потім на поле, потім знову на екран.
— Не всі тут, — сказав він.
Це було найдовше речення, яке хлопець від нього чув.
— Що?
— Не всі тут. Ось тут, — Бугай торкнувся пальцем порожнього місця на екрані, біля краю поля, де дорога спускалася в низину, — я б поставив. Дерев’яну. Пластикову. Таку, що твоя вудка не чує.
Дроновод подивився на те місце й кивнув.
Бугай пішов сам, зі щупом, поперед машин. Він ішов повільно і кожен крок робив так, ніби пробував воду ногою. Біля низини він зупинився, став на коліна й довго працював руками в землі. Потім підвівся й показав на витягнутий предмет. Сірий, пластиковий, завбільшки з термос.
Остап тихо видихнув, а Кушнір перехрестився, чого за ним ніколи не водилося.
— Зі знаком питання, — сказав старий, коли Бугай повернувся, і записав щось у зошит.
6
Хутір на краю стояв на пагорбі над висохлою річкою, і видно його було здалеку: вітряк, що повільно крутився, хоча вітру майже не було, біла хата, обнесена кам’яним муром у людський зріст, і кози. Кіз було багато. Вони ходили по пагорбу, по муру, по даху хліва, і одна стояла на верхівці вітряка, на маленькому майданчику під лопатями, і дивилася на машини так, як кози дивляться на все: трохи зверхньо й трохи співчутливо.
Господар вийшов назустріч із рушницею, але рушницю тримав стволом донизу. Літній, сухий, з білою бородою до пояса, в тільнику, натягнутому на голе тіло, і в солом’яному капелюсі.
— Двадцять-П’ятдесят, — сказав він, не питаючи, а констатуючи. — Слухаю вас щовечора. Ви кажете «прийом», а я кажу «приймаю». Тільки ви мене не чуєте, у мене передавача нема.
— А звідки знаєте, що це ми? — спитав старий.
Дід показав на Мамая. На дверцятах козак із бандурою дивився на нього в окулярах.
— Про ваших козаків з окулярами вся Смуга знає, — сказав він. — Заходьте. Чай у мене трав’яний, а молоко козяче, і того й того повно.
Ночували в нього за муром. Дід, якого звали дід Харитон, а може, він так тільки казав, розповідав багато й охоче. Про кіз, про кожну окремо, з іменами й характерами: Мотря ходить тільки по муру, бо земля для неї занизька, Гапка їсть усе, крім того, що їй дають, а та, що на вітряку, взагалі без імені, бо імені вона не визнає. Про вітряк, який він зібрав із трьох старих, і тепер той крутиться навіть від того, що хтось поруч зітхне. Про те, як у сорок восьмому сюди приходили вовки, а в сорок дев’ятому люди, гірші за вовків, і як він від них відсидівся в погребі, бо в погребі в нього ще з війни був вихід у балку.
Старий слухав і чекав. Хлопець бачив, як він чекає: терпляче, не перебиваючи, з чашкою трав’яного чаю в руках. І коли дід нарешті замовк, щоб підкинути дров, старий спитав, ніби між іншим:
— А нещодавно хтось проходив?
Дід Харитон поворушив дрова кочергою.
— Проходили, — сказав він. — Тижні зо два тому. Четверо, на двох машинах. З-за Дону.
— Які?
— Ввічливі. Це найгірше. Ввічливі, ситі, на хороших колесах. Нічого не взяли, за все заплатили. — Він підвівся, пошукав щось на полиці й поклав на стіл, у світло каганця, маленький жовтуватий злиток, завбільшки з ніготь. — Отим заплатили. Я не просив.
Ніхто не торкнувся злитка. Він лежав на столі між чашками, тьмяно блищав, і всі на нього дивилися.
— Що питали? — спитав старий.
— Питали дорогу. — Дід сів і поклав руки на коліна. — Питали, чи далеко звідси до фортеці з дамбою на Дінці. Чи багато там людей. Чи правда, що там майстерня, де можуть завести заглухлу машину оператора. — Він подивився на старого прямо, вперше за весь вечір. — Я сказав, що не знаю ні фортеці, ні дамби. Але вони, мені здається, не повірили.
Кушнір, що весь вечір сидів у кутку й мовчав, підвівся й вийшов надвір до Сироти.
7
Вранці з пагорба діда Харитона вони вперше побачили Дон.
Він лежав далеко, на сході, широкою смугою, сіро-блакитною, з білими пісками по краях і з темним правим берегом, що здіймався над водою крутою стіною. Над ним стояв ранковий туман, і в тумані ріка здавалася ширшою, ніж була насправді, а той берег — далі.
Хлопець знав цю ріку з карти старого, де вздовж неї йшла червона лінія олівцем із написом друкованими літерами. Він думав, що побачить щось особливе: стовпи, огорожу, турелі, як на Дінці. Але там не було нічого. Просто вода, пісок і туман.
Старий стояв поруч і теж дивився. Потім витяг зошит і записав, а хлопець прочитав через плече, не криючись, бо старий і не ховав:
23.09.2050. 07:15. Дон.
Двадцять п’ять років я хотів його побачити. Тепер бачу. Нічого особливого. Ріка.
У гімні було — від Сяну до Дону. Дожили: від Дінця до Дону. Хоч кінець збігся.
Злиток у діда — та сама проба, що в шинку на кар’єрі. Ввічливі люди з того боку купують наш степ нашим золотом.
Хлопець торкнувся нагрудної кишені, де поруч із карткою допуску лежала жовта стрічка.
23.09.2050. 16:30. Брід на перекаті. Вода по осі Мамаю.
Червоної лінії на воді немає. Перевірив.
1
Брід знайшов Бугай. Він пройшов уздовж берега пішки кілометрів зо три, мовчки, зі щупом, кидаючи у воду камінці й дивлячись, як вони йдуть на дно, а потім зупинився там, де ріка розливалася ширше й мілішала, де вода бігла швидко й дрібно, з білими баранцями над камінням. Перекат. У вересні, після посушливого літа, Дон тут був по коліна, подекуди по пояс, але біг так, що збивав із ніг дорослого чоловіка. Метр на секунду, а то й півтора, прикинув хлопець по трісці, яку кинув з берега. Для машини це ще нічого. Для людини вже багато.
Першою пішла Тітка, бо вона найважча й найвища. Бугай ішов перед нею по воді, зі щупом, і вода била йому вище колін, а він не зважав. За Тіткою — Сирота, повільно, гусениці перемелювали гальку з таким скреготом, що, здавалося, вся ріка зараз підніметься й піде назад. Мамай ішов останнім, і хлопець, що сидів біля Зіньки, бачив, як вода піднімається до порогів, до дверей, як закручується біля коліс і шипить.
— Тільки не зупиняйся, — сказав він.
— Без тебе знаю, — сказала Зінька.
На середині ріки Мамай хитнуло так, що хлопця кинуло на двері, і він відчув, як колеса на мить втратили дно, як машину понесло боком, униз. Зінька не зробила нічого. Взагалі нічого: не крутнула кермо, не натиснула газ, не вилаялася. Тримала руки на кермі й чекала. А потім колеса знову зачепилися за гальку, і Мамай, ніби нічого не сталося, поліз на берег.
— Чого ти не газанула? — спитав хлопець, коли вони вже стояли на піску.
— Бо газанеш, і закопаєшся, — сказала Зінька.
Старий вийшов із Тітки на берег, обернувся й подивився назад, на той бік. Там лежала Смуга: рудий степ, балка, з якої вони спустилися, курган із самотньою грушею. Звідси вона виглядала зовсім маленькою.
— Ну, — сказав він. — З цієї хвилини нас ніхто не бачив.
— А до цієї хвилини хтось бачив? — спитав мокрий.
Старий подумав.
— Журавлі, — сказав він. — Журавлі бачили завжди.
2
Першою за Доном зламалася навігація.
Дроновод помітив це на другій годині, коли зупинилися остудити Сироту. Він дивився в планшет, хмурився, перезавантажував його, знову дивився, а потім засміявся, коротко й зло.
— Що?
— Ми в Чорному морі, — сказав дроновод. — Он, бачиш? Сорок кілометрів від Синопа. Глибина дві тисячі метрів. Пливемо.
Хлопець подивився. Цятка, що позначала їх, стояла посеред синього, і довкола неї не було нічого, крім синього. Висота мінус три метри. Швидкість нуль. Час на планшеті відставав на сім хвилин, хоча зранку був точний.
— Глушать?
— Не глушать. Брешуть. Це гірше. Глушилку чуєш, а брехню ні: приймач вірить кожному, хто говорить голосніше за небо. — Дроновод вимкнув планшет. — Мабуть, старі станції, ще з війни. Або хтось їх досі тримає. Хто його знає. Але кожному приймачу тут вони кажуть, що він у морі.
Старий дістав із Тітки карту. Не свою, військову, а іншу, туристичну, ще з довоєнних часів, яку купив колись на вокзалі в Харкові, бо на обкладинці був кінь, і ніколи не думав, що вона знадобиться. Розгорнув на капоті, поклав компас, звірив із сонцем.
— Отже, так, — сказав він. — Ідемо по сонцю, по річках і по зорях. Як у сімнадцятому столітті. — І додав, уже тихіше, ніби сам собі: — Чумаки якось доходили.
Хлопця це раптом дуже розвеселило. Він дивився, як старий, кульгаючи, водить пальцем по старій туристичній мапі, де зелене позначало ліси, а синє — озера, і де замість доріг, які давно поросли бур’яном, стояли акуратні жовті лінії. У кутку мапи кінь на обкладинці усміхався всіма зубами, як на рекламі.
Відтоді йшли повільно. Жовті лінії через раз виявлялися полем, кожну розвилку старий звіряв із компасом, а двічі на день дроновод піднімав пташку, щоб подивитися, куди вони, власне, приїхали. За день виходило кілометрів сорок, а то й менше.
3
Пропащі землі виявилися не такими, як він собі уявляв.
Хлопець уявляв пустелю. Попелища, кістки, чорне небо. А тут був той самий степ, такий самий рудий, з тими самими копицями бур’яну й тими самими жайворонками. Тільки людей не було. Зовсім. Села стояли порожні, з провалленими дахами, з вікнами, з яких росли деревця. В одному дворі хлопець побачив гойдалку, і ланцюги в неї заржавіли так, що, коли вітер торкнувся сидіння, вона заскрипіла, як жива.
Тиша тут була інша, ніж удома. Удома тиша мала краї: річка, кузня, сторожа над головою, той берег. Тут країв не було. Вона тяглася в усі боки, скільки сягало око, і далі, і хлопець ловив себе на тому, що говорить пошепки, хоча кричати було нікому.
Містечко, через яке вони проїхали на третій день, мало назву, але назву ніхто не дізнався, бо табличку на в’їзді хтось розстріляв так, що від букв лишилися самі дірки. Там була площа з пам’ятником, від якого лишилися тільки чоботи. Була водонапірна вежа, порожня, з якої звисав іржавий шланг. Був супермаркет із вибитими вітринами, і над входом досі висіла вивіска, і на вивісці було написано щось про двадцять чотири години на добу. Хлопець згадав старого, розмову на дамбі: «Приходиш о третій ночі й купуєш хліб». Він хотів сказати про це старому, але старий сидів у Тітці, а Тітка йшла попереду.
За містечком почалися поля, і на полях лежав сніг.
Хлопець спершу так і подумав: сніг. Білий, сріблястий, блискучий, у вересні. Потім Зінька зупинила Мамая, він вийшов і підійшов ближче. Це був не сніг. Це були нитки. Тонкі, як павутиння, сріблясті, вони лежали на стерні шарами, переплітаючись, сплутуючись, і поле на сонці виблискувало ними від краю до краю.
— Оптоволокно, — сказав дроновод за його спиною. — Ще з війни. Дрони на котушках. Кожен тягнув за собою кілометрів десять-двадцять, нитка товща за волосину вдвічі, не більше. Летів, тягнув, падав, а нитка лишалася. Тисячі дронів, тисячі ниток. Скло. Двадцять років лежить, не гниє і не згниє.
Мокрий підняв жмут, і нитки потяглися за ним, легкі, невагомі, і довго не відпускали.
— Красиво, — сказав він.
— Красиво, — погодився дроновод.
Мокрий кинув жмут, і він повільно, як пір’їна, ліг назад на стерню.
Того вечора старий записав у зошит:
25.09.2050. Поля в оптоволокні. Діти кажуть — сніг. Хай так і буде.
4
Родину знайшли за водою. Точніше, вода знайшла їх: Ліда помітила біля балки зелену пляму, надто зелену для вересня, і там, де пляма, мав бути колодязь. Колодязь був. А біля колодязя хата, мазана, низька, з солом’яним дахом, яких хлопець не бачив ніколи в житті, хіба на картинках у підручнику історії.
Їх зустріли рушницею. Двома. Одну тримав старий чоловік, худий, з обличчям, як печене яблуко, рішуче й незграбно. Другу тримала жінка, років сорока, у хустці, і з того, як вона її тримала, було видно, що стріляла, і не раз.
Кушнір вийшов із Сироти перший і підняв руки, показавши порожні долоні.
— Води, — сказав він. — Тільки води. Заплатимо.
— Чим? — спитала жінка. Говорила вона по-тутешньому: половина слів знайома, половина ні, і зміст хлопець ловив швидше, ніж слова.
Кушнір показав. Мішечок солі з Соледара, сірий, важкий, і дві батареї, старі, але справні, з зарядом на сімдесят відсотків: хлопець сам їх перевіряв.
Жінка подивилася на батареї й опустила рушницю, але не до кінця, а так, щоб ствол дивився в землю між ними.
— Звідки? — спитала вона.
— З Дінця, — сказав старий. Він вийшов із Тітки й став поруч із Кушніром. — З П’ятдесятки.
Жінка коротко розсміялася.
— З-за Дону, — сказала вона. — З того боку. Звідти ніхто не приходить. Звідти тільки журавлі прилітають.
— От ми й прийшли подивитися, звідки вони прилітають, — сказав старий.
Жінка перестала сміятися.
Води набрали чотири каністри. Поки набирали, з-за хати вийшли діти. Двоє: хлопчик років восьми й дівчинка трохи старша. Хлопчик, худий, у штанях, підв’язаних мотузкою, підійшов до Мамая й зачаровано дивився на козака з бандурою.
— Чого він в окулярах? — спитав він.
— Бо розумний, — сказав хлопець.
— А чого розумний?
— Бо в окулярах.
Хлопчик подумав і кивнув: тепер усе було зрозуміло. Дівчинка весь час стояла за матір’ю й дивилася на мокрого. Мокрий дивився на неї. Потім витяг із кишені яблуко, останнє, з П’ятдесятки, пізнє, кисле, й простягнув їй. Вона не взяла. Він поклав яблуко на край колодязя й відійшов. Коли вони вже рушали, хлопець озирнувся: яблука на колодязі не було.
Жінка провела їх до краю двору. Біля воріт, коли вже майже попрощалися, вона раптом сказала, тихо, щоб не чули діти:
— Тут Шуляк ходить.
— Хто?
— Ватага. Люди Шуляка. — Вона подивилася на схід. — Беруть усе. Воду, паливо, людей. Минулого місяця були тут. Сина забрали, Степана. Він у погребі сидів, під соломою, у тому, що за хлівом. Про той погріб навіть сусіди не знали, бо сусідів нема. А ці прийшли й одразу туди.
Старий подивився вгору. Небо над хатою було чисте й порожнє.
— Шуляк, — повторив старий. — Хижий птах.
— Хижий, — сказала жінка. — Ідіть звідси до заходу сонця. Тут уночі видно далеко.
5
Їх знайшли наступного дня, о другій пополудні, на рівній, як стіл, дорозі між двома старими лісосмугами.
Першим помітив Бугай. Він їхав за кермом Тітки, попереду, і раптом, не кажучи ні слова, різко загальмував. Тітку повело, Мамай ледь не врізався їй у задній борт. Зінька вилаялася вголос, уперше за весь похід. А Бугай уже вистрибнув з кабіни й показував рукою на лісосмугу ліворуч.
Хлопець подивився туди й побачив нитку. Одну. Сріблясту, тонку, натягнуту, вона тяглася від лісосмуги через поле до дороги, і на сонці вона блищала не так, як ті, що лежали на стерні. Вона блищала рівно. Вона була нова.
І він почув звук. Високий, комариний, наростаючий.
— Ждун! — закричав дроновод, і голос у нього зірвався. — Оптика! РЕБ не бере!
Дроновод тицяв у екран глушилки, глушилка горіла зеленим і глушила все, що летить по радіо, а цей летів по склу, і йому було байдуже. Над лісосмугою росла маленька чорна цятка. Остап, наймолодший після мокрого, чомусь вистрибнув із Сироти й стояв посеред дороги з гвинтівкою, задерши голову, і цілився в небо. А Бугай уже біг до нього, біг не так, як бігають важкі люди, а легко й широко, збив Остапа з ніг і ліг зверху, і цятка в небі різко змінила курс і пішла на них, униз, по прямій.
Спалах хлопець побачив раніше, ніж почув.
Остап устав сам, оглушений, із розбитим обличчям, і стояв, похитуючись, і дивився на те, що лежало поруч із ним на дорозі. Ліда бігла до нього з сумкою, і хлопець бачив, як вона на півдорозі побачила Бугая й сповільнила крок. Сповільнила і пішла далі не бігом, а кроком.
— Остап — триста, легкий, — сказала вона старому, коли все скінчилося. Цифру для Бугая старий записав сам.
Нитку перерізав Кушнір. Він пішов уздовж неї до лісосмуги з ножем, сам, і ніхто не встиг його зупинити. Знайшов там котушку, порожню, і більше нічого. Того, хто вів дрон, не знайшов. Тільки сліди коліс на ґрунтовці, що вели на схід.
— Ввічливі, — сказав Кушнір, коли повернувся.
Бугая поховали на кургані за лісосмугою, на заході сонця, бо кургани тут були високі, видні здалеку, і з них можна було дивитися на захід, у бік дому. Копали всі по черзі, навіть старий, навіть Остап із перев’язаною головою. Ліда поклала Бугаю в руки його щуп. Хтось мав щось сказати, але ніхто не знав, що кажуть у таких випадках, бо в П’ятдесятці не ховали давно, а ті, хто ховав, уже не пам’ятали слів.
Сказав старий. Сказав коротко.
— Він пройшов перед нами всю дорогу, — сказав старий. — І тут теж пройшов перед нами.
Остап плакав, не ховаючись, а потім пішов до Сироти й сидів у кабіні сам, з дверима навстіж.
6
Уночі хлопець не спав. Він сидів на ящику біля Мамая й дивився на зорі, яких тут, за Доном, без жодного вогника на сотні кілометрів, було стільки, що від них аж рябіло в очах. Мокрий сів поруч.
— Мене Данило звати.
Хлопець повернувся до нього.
— Я знаю, ви мене мокрим кличете. Це нічого. Але мене Данило звати. — Він помовчав. — Андрійович.
— Мій батько пішов через Лінію в сорок першому, — сказав мокрий, Данило, і голос у нього був рівний. — Мені було десять. Він сказав мамі, що на рік. Що там гроші, на кар’єрах, і що через рік він щось придумає. Що звідти не виходять, він знав. Усі знали. Мама теж знала. Але він сказав «на рік», і вона повірила, бо хотіла. — Він подивився на зорі. — Він писав. Не листи, бо листи звідти не йдуть, а по радіо. Раз на місяць через знайомого, на той берег. І гроші приходили, щомісяця, з вузла оператора. Потім, у сорок другому, восени, написав, що йде з караваном на схід. З якоїсь фортеці. І більше нічого. Ні слова, ні грошей.
— Позивний, — сказав хлопець. — Який у нього був позивний?
— Лук, — сказав Данило. — Від прізвища. Лук’яненко.
На стіні в кузні, серед дванадцяти вицвілих фотографій, із сухими квітами за рамкою, висіла одна, на якій чоловік у камуфляжі сміявся, мружачись від сонця, і вуха в нього стирчали, як у дурної собаки на фото в гермомішку. Хлопець бачив цю фотографію тисячу разів. Під нею хтось написав олівцем, дрібно, «Лук». Він ніколи не думав, що в Лука є хтось на тому боці.
— Мама померла взимку, — сказав Данило. — Тоді я й пішов. Не на кар’єри. Не від когось. Просто подивитися, де він. Я тоді, на дамбі, сказав, що там нема чого робити. Це правда. Там справді нема чого. Мені треба було сюди.
— Старий знав, — сказав хлопець. — Тоді, в майстерні. Коли спитав, скільки тобі. Він знав.
— Звідки?
— Вуха, — сказав хлопець. — У тебе вуха, як у нього.
Данило засміявся, вперше за цей день, і засміявся так, що з Тітки висунувся старий і сказав, щоб вони не ржали, як коні, бо тут уночі видно далеко. А потім подивився на них обох і заліз назад.
Уранці хлопець побачив у зошиті старого новий запис. Записи старий тепер не ховав.
26.09.2050. 14:10. Бугай — 200. Петро Бугай, сапер, 2025–2027. Пройшов перед нами. Остап — 300, легкий.
Мокрий — Данило. Син Лука. Знав із першої ночі: вуха й книжка. Книжку я колись теж читав у дев’ятнадцять. Лук підкреслював ті самі рядки, що й я.
Туди ми йшли Кам’яною Балкою. Назад підемо через Сухий Яр, хоч і без сапера. Данило має знати, де батько.
28.09.2050. 10:20. Журавлі над нами. Троє. Йдуть кругами, низько, не ховаються.
Ведуть.
1
Журавлі з’явилися на світанку, і з того часу вже не відставали. Троє сірих, із довгими крилами, ішли над ними широкими колами на висоті метрів триста, неквапом, як ходять гуси над подвір’ям, де годують. Дроновод спершу хотів підняти п’ятірку, потім передумав. Сидів у Мамаї й дивився вгору через лобове скло, задерши голову, і щось бурмотів собі під ніс.
— Що ти там рахуєш? — спитала Зінька.
— Радіус віражу, — сказав дроновод. — Вони тримають коло в шістсот метрів. Рівно. На вітрі. Без жодної поправки.
— І що?
— А те, що на поривах автоматика хоч трохи смикається. А ці йдуть, як по циркулю. Або там автоматика, якої я не бачив, або хтось сидить на ручці. — Він помовчав. — І той, хто там сидить, літає краще за мене.
Хлопець торкнувся нагрудної кишені, де лежала жовта стрічка, і застебнув її на ґудзик.
Ближче до обіду один із журавлів відділився від кола, знизився, пройшов над Тіткою так низько, що хлопець розгледів шви на пластинах крила, і пішов уперед над самою дорогою, на висоті тополь. За кілометр зробив коло й став кружляти, чекаючи, поки машини під’їдуть. Потім знову вперед. І знову коло.
— Він показує дорогу, — сказав Данило.
— Він показує, що може літати, де захоче, — сказав дроновод. — Це різні речі.
Але поїхали за ним.
Їх вели, як ведуть корів на водопій, і хлопець усю дорогу не міг позбутися думки, що так їх вели завжди. Від Кам’яної Балки, від кар’єру, від самої П’ятдесятки. Що кожен їхній поворот хтось бачив і кожен ставив галочкою в чужому зошиті.
База виникла з мареву, як виникають міражі: спершу довга смуга сірого бетону на рівному степу, потім ангари, напівкруглі, як хлібини, потім вежа з антенами, потім загорожа, подвійна, з колючим дротом, і вартові біля воріт. Колись тут був аеродром. Злітна смуга досі трималася, хоча з тріщин у бетоні росла трава, а частину смуги хтось, видно, щомісяця косив, і пахло там сіном.
Біля воріт стояли люди, четверо, зі зброєю. Не ватага: хлопець зрозумів це одразу, ще не знаючи, з чого. Може, з того, як вони стояли: рівно, не розвалившись, з автоматами, ремені яких були підтягнуті по формі. А може, з того, які вони були худі.
Один із вартових підійшов до Тітки, подивився на Остапа за кермом, на старого поруч, на карту в нього на колінах. Старий дивився не на вартового, а на Остапові руки на кермі, і вартовий нічого не спитав. Тільки сказав, тихо, ніби вибачаючись:
— Вас чекають. Ще з учора.
2
Інженер виявився зовсім не таким, як уявляв хлопець. Він уявляв когось великого, з сивою бородою, у шкірянці, зі шрамом через пів обличчя. А з ангара вийшов невисокий чоловік у сірому светрі, з акуратно підстриженою сивою головою, в окулярах, у яких одна дужка була обмотана синьою ізолентою. Він ішов, трохи нахилившись уперед, і руки в нього були в мастилі по зап’ястя.
Він підійшов до старого й зупинився за крок.
— Двадцять-П’ятдесят, — сказав він. Голос був той самий. Немолодий, спокійний, як з аркуша. — Прийом.
— Приймаю, — сказав старий.
Вони довго дивилися один на одного. Двоє сивих чоловіків одного віку, обидва в окулярах.
Потім Інженер подивився повз старого, і його погляд зупинився на Кушнірі.
Кушнір стояв біля Сироти, обтираючи руки ганчіркою, і дивився на Інженера. Дивився спокійно, без подиву, ніби давно знав, що так буде.
— Кушнір, — сказав Інженер.
— Я, — сказав Кушнір.
— Навчальний центр зв’язку. Двадцять шостий рік.
— Двадцять сьомий, — сказав Кушнір. — Ти випустився в двадцять шостому. Я в двадцять сьомому. Ти в нас вів ремонт антенно-фідерних. І вчив в’язати джгути.
— Вузол, два оберти, вузол, — сказав Інженер.
— Вузол, два оберти, вузол, — сказав Кушнір. — Тебе ж поховали. У двадцять сьомому. Я на поминках був.
— Поховали, — погодився Інженер. — А я був тут. У полоні. На цій базі мене тримали, бо я вмів лагодити те, що на вас літало. Потім охорона розбіглася, а я лишився. З машинами й з людьми, яких більше не було кому тримати.
Він сказав це просто, як кажуть про погоду, і старий за його спиною повільно зняв окуляри. Хлопець згадав насосну, журавля на двох верстаках, дроти всередині, перев’язані так, як в’яже Кушнір, і як Кушнір тоді кивнув йому: бачу.
3
База була маленьким містом, і місто це вмирало від спраги.
Інженер показав усе сам, повільно, ніби звітував. Ангар номер один, де стояли журавлі, сорок дві одиниці, у різному ступені розібраності, і над кожним висіла картонка з номером, датою останнього ремонту й переліком замінених вузлів, написаним від руки. На деяких картонках переліки йшли в три стовпчики: у цих машин від заводського лишився хіба номер. Пневматична катапульта на краю смуги, саморобна, з компресора від старого літака: шість атмосфер, сорок метрів напрямної, і журавель відривався, як камінь із пращі. Майстерня, чистіша за будь-яку майстерню, яку хлопець бачив у житті, чистіша навіть за Кушнірову, з інструментами, що висіли на стінах по контурах, обведених білою фарбою, щоб одразу було видно, чого бракує. Бракувало багато чого. Половина контурів на стіні була порожня, і від цього стіна скидалася на шахову дошку після довгої партії.
Ангар номер два був житловий. Туди їх не повели, але хлопець бачив через відчинені ворота ряди ліжок, мотузки з білизною, дітей, які гралися в щось на бетонній підлозі й замовкали, побачивши чужих. Діти були дуже худі. Біля входу стояла бочка з водою, і біля неї сиділа жінка з кухлем і зошитом і записувала кожного, хто набирав воду. Кухоль був один. Набирали по одному кухлю.
Ліда, яку туди теж не кликали, зайшла сама. Вийшла через годину без сумки, і коли старий спитав, де сумка, сказала: «Там, де треба».
Свердловина стояла за ангаром, під залізним навісом. Насос гудів, але гудів неправильно: з перебоями, з металевим скреготом на кожному оберті, з довгими паузами, коли він ніби збирався з силами. Вода йшла тонкою цівкою, і цівка ця час від часу переривалася зовсім.
Кушнір підійшов до насоса, приклав долоню до корпусу й постояв так, заплющивши очі.
— Шість років без заміни, — сказав Інженер. — Раніше мені деталі привозили з вашого боку. З кар’єрів. Цей насос того ж класу, що на самоскидах оператора, ті самі підшипники, ті самі ущільнення. Я купував їх через людей, які купували через людей. А потім ці люди перестали приходити. — Він помовчав. — Півроку тому.
— Чому перестали?
— Бо Шуляк дізнався, хто вони, — сказав Інженер. — І тепер усе, що йде через Дон, іде через нього.
Кушнір обійшов насос кругом, ще раз, і ще, а потім почав розстібати манжети на рукавах.
— Тітчин запасний підшипник підійде, — сказав він, ні до кого конкретно не звертаючись. — Не той клас, але, якщо проточити втулку на пів міліметра, тиждень потягне. Може, два. — Він подивився на Інженера. — Більше не потягне.
— Я знаю, — сказав Інженер.
4
Сойку хлопець знайшов сам. Точніше, вона знайшла його, як знаходила весь цей тиждень, тільки тепер не з неба.
Він зайшов в ангар номер один, щоб подивитися на журавлів зблизька, на всіх сорок двох одразу, і в дальньому кінці, за останнім рядом, побачив стіл. На столі пульт: два стіки, три монітори, клавіатура з половиною стертих літер. Над пультом висіла лампа, і під лампою сиділа дівчина й дивилася на екран.
Їй було, мабуть, стільки ж, скільки йому. Може, трохи менше. Коротко, дуже коротко стрижена, як стрижуть, коли воду економлять, у завеликому льотному комбінезоні з закоченими рукавами, з чорною смугою мастила на щоці, яку вона, певно, давно не помічала. Пальці лежали на стіках розслаблено, і тільки великі ворушилися, ледь-ледь. На екрані йшла картинка з журавля: степ згори, рудий, із тінню хмар. Журавель робив коло.
— П’ятірка у вашого дроновода тримає занадто крутий вираж, — сказала вона, не обертаючись. — На поривах вона чіпляє крилом власний спутний струмінь. Тому він її так і береже. Скажи йому, нехай дає на п’ять градусів менше крену. Він знатиме, про що я.
Хлопець стояв і мовчав.
— Стрічка в тебе? — спитала вона.
— У мене.
— Добре. — Вона так і не обернулася. — Я думала, він її викине.
— Він хотів.
— Я знаю. Я бачила. — На екрані журавель лягав на новий курс. — Ти її забрав. Я теж бачила.
Хлопець підійшов ближче, став у неї за спиною й дивився на екран. Журавель ішов над чимось темним: ріка, ліс, балка.
— Це ти, — сказав він. — Це ти тоді кружляла над водою. Над Дінцем. Над дамбою.
— Я.
— А посадка на косу? Біля Кривого ерику?
— Я. — Тепер вона обернулася. Очі в неї були світлі, дуже світлі, майже прозорі, з червоними прожилками від екрана. — Проти вітру, спиною до сонця, єдина рівна латка на кілометр. Ваш дроновод сказав, що й сам би туди сів. Я чула.
— Як ти могла чути?
Вона кивнула на модуль на столі, маленький, щільний, такий самий, як той противажний циліндрик, що він вирвав у насосній з крила.
— Ой, — сказав хлопець.
— Ага, — сказала вона.
Її звали Сойка, вона так і сказала: «Мене звати Сойка». І коли хлопець спитав, це ім’я чи позивний, вона подумала й сказала, що вже не пам’ятає. Що так її назвав Інженер, коли їй було шість і вона передражнила по рації голос його заступника так, що той сам собі повірив. Що голос, який щовечора о 20:50 відповідав П’ятдесятці, вона склеїла з двадцяти років старих записів Інженера, слово за словом, бо Інженер не хотів говорити наживо, поки не був певен. Що це вона підбирала знімки для модуля.
— Не тільки за наказом, — сказала вона.
Вона повела його до себе. Кімната була крихітна, колишня диспетчерська з вікном на злітну смугу. Ліжко, стіл, полиця з книжками. На полиці, між книжками, стояла банка з ґудзиками, різними, сотнями, і хлопець так і не наважився спитати навіщо. А на стіні, від підлоги до стелі, знімки.
П’ятдесятка згори. Удень і вночі, у тепловізорі й у кольорі, взимку й улітку. Кузня з димом над дахом. Школа, де на перерві бігали діти. Сонячне поле, дві биті панелі. Причал із чотирма човнами. Дамба. І на дамбі двоє, плече до плеча, і в одного щось кругле в руці.
Хлопець стояв і дивився.
Двадцять років його життя висіли на чужій стіні. Він ріс, бігав, падав із човна, вчився плавати, сварився зі старим, а тут, за сотні кілометрів, хтось приклеював це до стіни, кадр за кадром, як приклеюють фотографії родичів.
— Скільки себе пам’ятаю, — сказала Сойка за його спиною, — я дивилася на вас згори. Як ви будуєте школу. Як ремонтуєте дамбу після повені. Як женитеся. Як ховаєте. Ти щовечора рахував вогні на тому березі, я бачила тебе на дамбі. А я рахувала ваші. У вас їх дуже мало, Ольга не дає світити.
Хлопець не обертався. Він знайшов на стіні себе, але не того, що з Данилом на дамбі, а старшого: зима, сніг на бетоні, одна людина біля третьої опори, сидить, обхопивши коліна. Він пам’ятав ту ніч. Того дня він провалив перший іспит на допуск і просидів на дамбі до ранку, щоб ніхто в фортеці не бачив його обличчя.
Він зняв знімок зі стіни й поклав у кишеню.
— Це моє, — сказав він.
— Знімала я.
— А сидів я.
Сойка схрестила руки на грудях.
— Ви сидите під відкритим небом, — сказала вона. — Я в цьому не винна.
5
Старий і Інженер сиділи в диспетчерській вежі до ночі. Вона була кругла, скляна, з видом на всі боки, і степ звідти було видно так, як його видно з журавля. На столі між ними лежали два зошити. Один із П’ятдесятки, у клітинку, з розбухлими від вологи сторінками. Другий звідси, у лінійку, акуратніший, переписаний начисто.
Хлопця не кликали, але й не виганяли. Він сидів на сходах, на пів поверху нижче, з Данилом, і чув усе.
Вони звіряли прольоти. Довго, рядок за рядком.
— Дванадцяте березня тридцять сьомого, — казав старий. — Десять одиниць. На південь. Двадцять три сорок.
— Дванадцяте березня тридцять сьомого, — казав Інженер. — Десять. Виліт сімнадцять сорок п’ять. Над вами двадцять три тридцять дев’ять. — Він підняв очі від зошита. — У тебе на хвилину поспішає годинник.
— Він у мене двадцять років поспішає на хвилину.
Так вони звірили, мабуть, сотню прольотів. Потім тисячу. П’ять годин п’ятдесят чотири хвилини від катапульти до П’ятдесятки, з вітром у спину на годину менше: хлопець уже сам підставляв цифри, раніше, ніж Інженер їх називав. Потім Інженер закрив свій зошит, і хлопець почув, як змінився його голос.
— Тепер слухай, — сказав Інженер. — Я скажу тобі, за що я купував ці підшипники.
База, сказав він, двадцять років жила з того, що журавлі бачили згори: де вода, де склади, де стоять табором ватаги, де слабко. Це він і продавав. Спершу всім, хто платив: хуторам, караванникам, торговцям. Потім, коли торговців стало менше, а ватаг більше, ватагам. За воду, за фільтри, за паливо, за підшипники, за ліки для дітей. А П’ятдесятку не продав жодного разу.
— Хата біля колодязя, — сказав старий. — Дві доби звідси на захід. Мазана, під соломою. Погріб за хлівом.
Інженер не відкрив зошита.
— Серпень, — сказав він. — П’ятеро, один призовного віку. Погріб за хлівом. Двадцять літрів дизеля й фільтр до насоса.
Данило поруч із хлопцем повільно стиснув кулак і так і сидів, не розтискаючи.
— А нас чому не продав? — спитав старий.
— Бо ви щовечора виходили в ефір, — сказав Інженер. — Двадцять років, о двадцятій п’ятдесят. Двадцять років на порожній ефір. Я сидів тут і слухав. Я думав: якщо продам вас, хто тоді виходитиме? — Він помовчав. — А тепер Шуляк хоче вас. Не знімки, а вас. Йому потрібна ваша майстерня. Твій Кушнір. Він заводить заглухлі машини оператора, я знаю, бо бачив, як він заводив той самоскид за ділянкою, два роки тому, з даху Тітки, при ліхтарику. Шуляк хоче кар’єри. Без Кушніра кар’єри йому ні до чого: техніка глухне. З Кушніром у нього буде все.
Старий дивився в розгорнутий на столі зошит і очей не підводив.
— Він прийде, — сказав Інженер. — З журавлями чи без. Він знає дорогу. Я вам дав Кам’яну Балку, щоб ви пройшли, поки він стоїть у Сухому Яру, але він не дурень. Він знає, що ви тут. — Інженер витяг із шухляди конверт і поклав на стіл. — Моя умова. Прийміть моїх людей на свій бік Дону. Сто сорок. Жінки, діти, старі. Чоловіки лишаться тут, зі мною. Прийміть їх, і я дам Шуляку все, що він хоче, крім вас. Дам йому неправильну дорогу. Дам знімки, де вас нема. Я вмію. Я двадцять років це вмію.
— А якщо ні?
Замість відповіді Інженер висипав на стіл знімки з конверта. Хлопець піднявся на дві сходинки, щоб бачити.
Нічні знімки в тепловізорі. П’ятдесятка. Школа. Ангар, де взимку жили, коли не було палива. І діти. Маленькі білі силуети на чорному. Пронумеровані. Під кожним дата, час, кількість. Двадцять сім. Тридцять один. Двадцять дев’ять.
Старий довго дивився на ці знімки. Хлопець бачив тільки його потилицю, сиву щетину і вухо, яке повільно, від мочки догори, ставало червоним, як тоді, в радіорубці.
— Ти рахував моїх дітей, — сказав старий.
— Рахував, — сказав Інженер. — Двадцять років. І жодного разу не продав. — Він зняв окуляри, обмотані ізолентою, і протер їх светром. — А ти? Ти двадцять років записував, куди летять журавлі. Ти хоч раз спитав себе, хто тримає їх у повітрі? Хто ночами міняє батареї, проточує втулки, шиє крила? Хто ці люди, які дивляться на тебе з неба? Ти хоч раз полічив моїх?
Тиша була така довга, що хлопець почув, як далеко, на злітній смузі, Кушнір щось лагодить у Тітці й тихо лається.
— Ні, — сказав старий.
— От і я про це, — сказав Інженер.
Старий закрив свій зошит, підвівся й пішов униз. Повз хлопця з Данилом він пройшов не зупиняючись і тільки на нижній сходинці сказав, ні до кого не звертаючись:
— Двадцять літрів дизеля.
6
Кушнір лагодив насос усю ніч. Хлопець прийшов допомагати опівночі, і вони вдвох проточували втулку на Інженеровому верстаті, при світлі однієї лампочки, і Кушнір не казав нічого, крім «тримай», «давай», «не так». Штангенциркуль на верстаті був такий старий, що нулі на ньому стерлися, і Кушнір міряв ним, а потім ще перевіряв на дотик, нігтем. Нігтю він вірив більше. О четвертій ранку насос загудів рівно. Без перебоїв, без скреготу. Вода пішла товстою цівкою, і жінка з кухлем і зошитом, що чергувала й уночі, підійшла, підставила кухоль, напилася, налила ще, знову напилася. Потім закрила зошит і пішла будити дітей.
Кушнір сів просто на бетон біля насоса, витягнув ноги, сперся спиною на стіну й заплющив очі.
— Тиждень, — сказав він. — Може, два. Скажи йому.
— Скажу.
На світанку хлопець пішов в ангар номер один. Сойка сиділа за пультом, і на трьох екранах ішли три картинки з трьох журавлів, а на четвертому, маленькому, збоку, щось червоне, що повільно рухалося.
— Що це?
— Шуляк, — сказала вона, не обертаючись. — Дванадцять машин. Двісті кілометрів на схід. Ідуть сюди. До вечора будуть тут.
Хлопець подивився на червоне. Дванадцять цяток, рівним ланцюжком, однаковий інтервал. Так їздять ті, хто вміє.
— Інженер знає?
— Знає. — Вона нарешті обернулася. Очі в неї були червоні від безсоння і дуже спокійні. — Він вас продасть, щоб купити час для своїх. Не тому, що поганий. Тому, що в нього сто сорок, а у вас вісім. Він так рахує. Він завжди так рахує.
— А ти?
— А я рахую інакше. — Вона подивилася на екран, де повільно повзло червоне. — Я можу вас вивести. Не тією дорогою, якою ви прийшли, бо там чекатимуть. Іншою. Я знаю всі дороги на п’ятсот кілометрів довкола, бо дивлюся на них, скільки себе пам’ятаю. — Вона помовчала. — І з вами підуть наші. Ті, хто захоче. Жінки, діти. Не всі сто сорок, але скільки встигнуть.
— А Інженер?
— Інженер лишиться, — сказала Сойка. — І я лишуся. Хтось має тримати журавлів у повітрі, поки ви йдете. Хтось має показувати Шуляку дорогу, де вас нема. — Вона знову обернулася до екрана. — Вирішуйте до заходу сонця. Після заходу я вже нічого не зможу.
29.09.2050. 06:10. Насос працює. Кушнір спить на бетоні.
Він рахував моїх. Я його — ні.
Хата біля колодязя — двадцять літрів дизеля й фільтр.
Шуляк — дванадцять машин. До вечора.
29.09.2050. 18:40. Рішення без ради. Беремо, хто хоче. Рада потім.
Тамара скаже — я ж казала. Хай каже. Аби було кому казати.
1
Старий вислухав Кушніра, Зіньку й дроновода, кожного окремо. Усіх разом не збирав. Потім пішов в ангар номер два, де жили люди Інженера, постояв біля бочки з водою, біля жінки з кухлем і зошитом, і повернувся.
— Беремо, хто хоче, — сказав він. — Жінок, дітей, старих. Скільки влізе.
— Ольга… — почав Кушнір.
— Ольга скаже, що я дурень, — сказав старий. — Вона матиме рацію. Рада теж скаже. Тамара скаже, що я їй обіцяв не тягнути чужу дорогу додому, а сам тягну. — Він подивився на ангар. — Але рада буде потім. А діти — зараз.
Ліду він вислухав останньою, і ця розмова вийшла найкоротша.
— Я лишаюся, — сказала вона. — Тут сто шістдесят людей і жодного фельдшера. У них діти з кашлем, який мені не подобається, і дід із ногою, яку треба було різати ще навесні.
— Ні.
— Я не питаю.
— А я не дозволяю, — сказав старий. — Нас вийшло дев’ятеро, вертається восьмеро, і з нами поїде сорок чужих. Без тебе я їх не довезу.
Ліда подивилася на нього так, що хлопець, який стояв поруч, відійшов на кілька кроків. Потім пішла в ангар номер два й за пів години вийшла звідти з порожніми руками: сумку, лишену там учора, вона так і не забрала. Сіла в Тітку, на лавку біля дверей, і відтоді не сказала старому жодного слова.
Захотіли сорок п’ять. Сорок шосту привели за годину до від’їзду.
Хлопець спершу не впізнав їх: жінка в хустці, дід з обличчям, як печене яблуко, хлопчик у штанях, підв’язаних мотузкою, і дівчинка. Хата біля колодязя. Вони прийшли пішки, з візком, на якому лежали дві порожні каністри й клунок, і по їхніх ногах було видно, скільки вони пройшли.
Жінка знайшла очима старого й пішла просто до нього.
— Після вас приходили, — сказала вона. — Наступного ж ранку. Ввічливі. Питали, куди ви поїхали і скільки вас.
— І ви сказали, — сказав старий.
— Сказала. — Вона не опустила очей. — У мене ще двоє і батько. А що мені було робити?
Старий подивився на неї. Хлопець згадав нитку над лісосмугою. Наступного дня після колодязя, о другій пополудні.
— Вони сказали, що повернуться, — мовила жінка. — По неї. Вона воду носить не гірше за мене, а їм на кар’єри потрібні руки. — Вона поклала долоню дівчинці на плече. — Беріть її.
— А ви?
— А я з малим і з батьком тут. Тут вода є. Тепер є, кажуть.
Дівчинка не хотіла. Вона мовчки вирвалася з-під материної руки, а коли мати спробувала взяти її знову, вкусила її за пальці, до крові, і сховалася за візок. Мати не скрикнула. Почекала, поки дівчинка перестане тремтіти, присіла перед нею й щось говорила, так тихо, що ніхто не чув. Потім підвела її до Тітки, просто до Данила.
Данило простягнув руку. Дівчинка на неї не подивилася, залізла в кузов сама, сіла в найдальшому кутку й більше звідти не виходила.
Сорок шість, з них дев’ятнадцять дітей. Дві вантажівки Інженера: стара бортова, з дерев’яними лавками в кузові, і автобус, у якого замість одного заднього вікна була фанера, а замість іншого нічого. Решту посадили в Тітку. У Тітку, як з’ясувалося, влазило стільки людей, скільки треба, якщо всі сидять на всіх, а Кушнір не дивиться на ресори.
Інженер лишався. Чоловіки його теж: двадцять три, з автоматами, з тим, що в них лишилося від форми. Він вийшов проводжати з тим самим обличчям, з яким зустрічав: спокійним, утомленим, із синьою ізолентою на окулярах.
— Насос — тиждень, — сказав йому Кушнір. — Може, два. Я казав.
— Я пам’ятаю.
— Потім або підшипник, або нічого.
— Я знаю, — сказав Інженер. — Їдь, Кушніре. Вузол, два оберти.
— Вузол, — сказав Кушнір і поліз у Сироту, не озираючись.
Старий з Інженером не прощалися. Вони просто подивилися один на одного, і старий торкнувся двома пальцями козирка свого старого кашкета, якого не носив двадцять років і який сьогодні вранці чомусь дістав із дна наплічника. Інженер кивнув.
Сойка вийшла в останню хвилину. Вона несла маленьку рацію, стару, обмотану тією ж синьою ізолентою, що й окуляри Інженера, і віддала її хлопцеві.
— Мій канал, — сказала вона. — Сорок другий. Вона говорить тільки з журавлем над головою, не з базою. Нема журавля — нема мене. Не викидай.
— Я стрічку не викинув.
— Тому й даю. — Вона подивилася на захід, де сонце вже торкалося обрію. — Їдьте за журавлем. Не за супутником, не за картою. За журавлем. Я поведу.
Вона розвернулася й пішла в ангар, швидко, не озираючись. А хлопець стояв із рацією в руці й дивився їй услід, поки Зінька не натиснула на клаксон Мамая так, що злякалися всі сорок шість.
2
Першу ніч ішли за журавлем.
Він летів попереду, низько, над самою дорогою, з вимкненими вогнями, і хлопець бачив його тільки в тепловізор дроновода: світлий хрестик на темному, що повільно, неухильно тягнув їх на південний захід. Не туди, звідки вони прийшли. Іншою дорогою, якої не було ні на мапі старого, ні на туристичній карті з конем. Польовими шляхами, лісосмугами, балками, вздовж висохлих річищ, через порожні села, де не світилося жодне вікно. Журавель знав, де пройде Тітка, а де не пройде, де брід, а де болото: за ним стояли двадцять років знімків бази.
Ніч за Доном була темніша, ніж удома. Удома завжди був той берег, двісті сорок вогнів, на які можна дивитися. Тут не було нічого. Тільки світлий хрестик в екрані дроновода, і хлопець ловив себе на тому, що дивиться на нього, як дивляться на ліхтар у руці того, хто веде тебе підвалом, і що він цього хрестика боїться менше, ніж темряви довкола.
Рація на колінах у хлопця мовчала. Тільки раз, близько півночі, вона клацнула й сказала тихим, хриплим від утоми голосом:
— Ліворуч, за лісосмугою, на два кілометри, табір. Шість машин. Не Шуляк, інші. Сплять. Пройдіть балкою, без світла, на першій передачі. Я над вами.
Позивних вона не називала, ні свого, ні їхнього.
Пройшли балкою, без світла, на першій передачі. Сирота гарчав так тихо, як ніколи в житті.
На світанку журавель знизився, сів попереду на дорогу, проковзнув по пилу на череві, зупинився. І більше не злетів.
— Батарея, — сказав дроновод. — Вісім годин у повітрі на низькій висоті, вночі, без сонця. На межі.
Рація мовчала. Хлопець двічі натискав кнопку, кликав, і рація відповідала тільки шумом. Нема журавля — нема Сойки.
Батарею Кушнір вийняв сам, двома пальцями, як тоді в насосній, і поклав у Сироту, в ящик під сидінням. Нова, зі Смуги: хлопець подивився на дату й нічого не сказав. Журавля лишили на дорозі. Хлопець, проходячи повз, поклав руку йому на крило. Ще тепле.
3
Через годину над ними знову ходив журавель, інший, світліший, і так високо, що його видно було тільки в бінокль. І рація ожила. Голос у Сойки був інший: рівний, швидкий, такий, яким говорять, коли часу нема.
— Батарею забрали? — спитала вона замість привітання. — Добре. Вона ваша, зі Смуги. Ми ж знаємо, звідки в нас батареї. — І одразу, без паузи: — Шуляк на базі. Вночі прийшов. Інженер із ним говорить. Шуляк вимагає журавлів. Хоче, щоб ми вели його до вас. Він знає, що ви пішли, знає, що з вами наші. — Вона помовчала. — Інженер погодився.
— Він вас продав? — спитав хлопець.
— Він купив вам час, — сказала Сойка. — Тепер слухай, бо я не можу довго. Пам’ятаєш риски в модулі? Ріка, дамба, опори, поле. Я чула, як ваш дроновод їх тобі показував. Журавель по них і йде. Камеру дивлюся я, а сам журавель дивиться тільки на риски. Знайшов усі — ставить мітку «ціль». Шуляк дивиться мені в екран і бачить мітку. Ставлю її не я. Ставить журавель. А журавлям Шуляк вірить більше, ніж своїм розвідникам: двадцять років вони йому жодного разу не збрехали.
— Якщо рисок буде не всі…
— Шукатиме далі. Або знайде інше місце, де вони всі. Будь-яке. Дамба, три опори, поле. Уночі в тепловізорі панелі й дзеркала однаково холодні, а вікна однаково теплі. Розумієш?
— Розумію.
— Я поведу Шуляка журавлями, бо мушу. Він дивиться мені в екран, — сказала вона, і хлопець почув, як у неї ледь затремтів голос. — Але я поведу туди, куди покажуть журавлі. А журавлі покажуть туди, де дамба, опори й панелі. Відбій.
Рація замовкла, а хлопець так і сидів, тримаючи її в руках. Потім подивився на дроновода.
— Додзвонимося до дому?
— Цією рацією — ні. До Сватівської звідси за чотириста кілометрів. — Дроновод глянув на Тітку. — Але в Тітці є короткі хвилі. П’ятіркою перекинемо шнур через дерево, підтягнемо дротяну антену. Станція лишиться внизу.
— І дістане?
— Якщо буде проходження. Спробуємо на сутінках, коли іоносфера перебудовується. Тільки не на нашій хвилі: нашу слухає вся Смуга, і Шуляк разом з нею. У Сватівської своя. Може, про неї за Доном і не знають.
— А як знають?
— Тоді знатимуть і про ставок, — сказав дроновод. — Іншої дороги додому в нас нема.
У Тітці під сидінням лежала стара КВ-станція. Кушнір дістав її разом із котушкою дроту й коробкою узгодження, потер долонею кришку. Дроновод провів п’ятірку над сухою тополею на краю балки: за нею тягнувся легкий капроновий шнур. За шнур підтягнули середину антени, кінці розвели й закріпили. Двадцять метрів дроту на кожне плече, прикинув хлопець, під сорокаметровий діапазон. Пташку посадили на дах Мамая.
Дочекалися сутінків. На першій частоті був сам тріск. Дроновод змінив частоту, підкрутив узгодження й знову покликав Сватівську. Кушнір стояв над ним, не торкаючись плеча. Коли крізь шум нарешті відповіли, він повільно розтиснув руку на спинці сидіння.
Повідомлення вийшло коротке, на чотири рядки. Хлопець склав його разом зі старим і Кушніром, у кузові Тітки, серед сорока шести наляканих людей, які дивилися на них і нічого не розуміли.
ОЛЬЗІ. ТЕРМІНОВО. На старому ставку за п’ять км на південь від нас — дамба. Поряд — дві старі опори ЛЕП, третю поставити. Викласти поле з фольги, тридцять на п’ятдесят, рядами, як наші панелі. Бочки з жаром уночі — як вікна. Справжнє поле — накрити брезентом. Вогнів у фортеці — жодного.
Відповідь прийшла через дві години, через ту саму вахту Сватівської, теж на чотири рядки:
Зрозуміла. Фольги нема. Є дзеркала, жерсть, бляха з дахів. Кладемо. Діти носять. Тамара командує. Чекаємо.
Старий прочитав і не випускав аркуша з рук.
— Тамара командує, — повторив він нарешті.
4
Повертатися старий вирішив через Сухий Яр.
Коли журавля не стало й дорогу треба було знову вибирати самим, він розгорнув карту на капоті Тітки й поклав палець на ту саму розвилку, що й тоді, вночі, під червоним ліхтариком: ліворуч Сухий Яр, праворуч Кам’яна Балка. Тільки тепер вони стояли з іншого боку.
— Там міни, — сказав дроновод.
— Знаю.
— Бугая нема.
— Знаю, — сказав старий. — Але там дванадцятеро наших. Вісім років. — Він подивився на Данила. — І там його батько.
— А тут сорок шість чужих, — сказала Ліда. Це були її перші слова від самої бази, і сказала вона їх не старому, а карті. — Дев’ятнадцять дітей. Ти везеш їх через мінне поле, без сапера, з Шуляком на хвості, шукати своїх мертвих.
— Наших.
— Мертвих, — сказала Ліда. — Їм уже однаково, якою дорогою ми поїдемо.
— Мамая я туди не поведу, — сказала Зінька.
Жінка з кухлем, яка й тут не випускала свого зошита, підійшла ближче й слухала. Ніхто її не кликав.
— А нас ви спитаєте? — сказала вона.
Старий згорнув карту.
— Вирішую я, — сказав він. — Відповідатиму теж я.
— Відповідатимеш, — сказала Ліда. — Я запишу.
Зрештою поїхали так, як не хотів ніхто. Людей висадили перед яром, усіх, до останньої дитини, і Зінька з Лідою повели їх верхом, краєм, по бур’яну, а дном пішли порожні машини, одна за одною, слідом за дроноводом із магнітометром. Мамая повів хлопець. Усю дорогу він бачив над собою, на краю яру, вервечку людей, маленьку, нерівну, з дітьми на руках, і вона рухалася повільніше, ніж машини внизу. Це коштувало три години.
Сухий Яр виявився саме яром: довгим, глибоким, з крутими глинистими схилами, з дорогою по дну, якою колись, певно, гнали худобу на водопій. Дорога була вузька, Тітка ледь проходила. А на виході з яру, там, де схили розступалися й дорога знову виходила на рівне, стояли вони.
Чотири машини. Обгорілі, руді від іржі, з провалленими дахами, з колесами, що давно розсипалися на гумовий порох. Вантажівка, два пікапи й щось, що колись було мікроавтобусом. Стояли там, де їх зупинило: перша з розірваною передньою віссю, друга в’їхала їй у задній борт, третя й четверта звернули вбік, у поле, і там завмерли. Навколо росла трава, висока, по пояс, і серед трави біліло те, на що хлопець старався не дивитися.
Вісім років вони стояли тут. Вісім років щовечора о двадцятій п’ятдесят П’ятдесятка кликала в ефір, а тут була тиша, трава й іржа. І той голос, який нарешті відповів, увесь цей час знав, де вони.
Дроновод пройшов перший, з двійкою і магнітометром, туди-назад, туди-назад, вишиваючи. Потім пройшов ще раз. Потім, наостанок, пішов Кушнір, із Бугаєвим щупом, бо щуп хтось таки забрав із кургану, хлопець не знав хто, а потім побачив, як Остап віддає його Кушніру й відводить очі.
Данило ходив між машинами мовчки. Хлопець ішов за ним на відстані, не наближаючись. Біля другого пікапа Данило зупинився, нахилився й підняв щось із трави. Ланцюжок. На ланцюжку — жетон. Він довго дивився на нього, потім затиснув у кулаку, і хлопець побачив, як у нього тремтять плечі.
Біля вантажівки знайшли ще один жетон. На ньому було вибито: «Вовк». Зверху, над прізвищем, хтось колись подряпав ножем, дрібно, нерівно: «ВОВЧИК».
Старий узяв цей жетон, витер об рукав і поклав у нагрудну кишеню, туди, де носив зошит.
— Тамарі, — сказав він.
Решту десять жетонів знайти не вдалося. Шукали годину, поки над яром не з’явився журавель і рація не клацнула: Шуляк уже на Дону. Тоді пішли. Хлопець озирнувся тільки раз. Чотири машини стояли в траві так, як стояли вісім років, і трава хиталася довкола них від вітру.
5
Розвідники Шуляка наздогнали їх біля Дону.
Двоє, на легкому позашляховику, вискочили з лісосмуги, коли караван уже спускався до броду, і Тітка, перевантажена людьми, ледь повзла по піску. Позашляховик ішов боком, швидко, ніби збирався відрізати їх від води. І на ньому, на даху, сиділа людина з котушкою.
Оптика. Хлопець побачив блиск нитки.
Але дроновод цього разу був готовий. Він не тицяв у глушилку. Він підняв п’ятірку прямо з даху Мамая, різко, вертикально, на повному газу, перевів у горизонт на висоті трьох метрів і повів не вгору, а вбік, прямо на позашляховик. Крило в п’ятірки було жорстке, вуглепластикове, і, проходячи над машиною, вона зачепила крилом нитку й порвала її. А сама впала, перекинулася й розлетілася на друзки об ґрунтовку.
Позашляховик розвернувся. Людина на даху щось кричала, тримаючи порвану нитку. Другий, за кермом, гнав машину просто на них, на Мамая, і хлопець бачив його обличчя: молоде, спокійне, ввічливе.
Пролунав один-єдиний постріл.
Позашляховик смикнувся, його повело вбік, він зарився передніми колесами в пісок і заглух. Той, що був за кермом, лежав грудьми на кермі. Той, що на даху, зіскочив і побіг до лісосмуги, кульгаючи, не озираючись.
Хлопець обернувся. На підніжці Тітки стояв Данило з Остаповою гвинтівкою в руках. Він стояв із широко розплющеними очима, з побілілими губами, і гвинтівка в його руках трохи тремтіла.
Остап підійшов, обережно, як підходять до коня, якого щойно налякали, і забрав у нього гвинтівку.
Данило зліз із підніжки, відійшов на кілька кроків, став на коліна в пісок, і його вирвало.
Хлопець сів поруч, не торкаючись його.
— Це не так, як у книжці, — сказав Данило, коли зміг говорити.
— Ні.
— У книжці він… — Данило замовк, витер рота рукавом. — У книжці той, хто стріляє, потім щось каже. Щось розумне.
— Можеш сказати зараз, — сказав хлопець. — Я послухаю.
Данило подумав і похитав головою. Тоді хлопець подав йому флягу, і Данило пив довго. Дівчинка з хати біля колодязя дивилася на нього з найдальшого кутка Тітки й гризла сухар, тримаючи його обома руками.
Брід перейшли за пів години. Річка цього разу була спокійна, і Зінька провела Мамая через перекат так само мовчки, як першого разу.
На тому березі, на Смузі, старий вийшов із Тітки й обернувся до Дону.
— Двадцять п’ять років хотів побачити, — сказав він. — А тепер хочу більше ніколи не бачити.
01.10.2050. 14:20. Дон. Назад. Вісім. Сорок шість. Дванадцять жетонів у Сухому Яру. Знайшли два.
Яр коштував три години. Розвідники Шуляка наздогнали нас біля броду.
Данило вперше стріляв. П’ятірки нема.
02.10.2050. 23:50. Вдома. Вогнів — жодного. Ольга тримає слово.
Привезли сорок шість чужих. Рада сьогодні. Відповідатиму.
1
Удома їх зустріла темрява. Справжня, повна, без жодного жовтого вогника, і хлопець, коли Мамай виїхав на гребінь над дамбою, на мить злякався, що фортеці більше нема, що вони запізнилися і все вже сталося без них. Потім очі звикли, і він побачив знайомі обриси: вежу, кузню, школу, сонячне поле під брезентом, схоже на величезну сіру ковдру. Біля воріт стояли люди й мовчали.
Двадцять років П’ятдесятка світила, скільки дозволяли батареї, і ховалася хіба від морозу. Тепер вона ховалася від неба. Темрява була не нічна, а зроблена руками, старанно, до останньої щілини, і від цього здавалося, що фортеця затамувала подих.
Ольга вийшла першою, без ліхтаря. Обійшла машини, подивилася на Тітку, у кузові якої сиділо три десятки людей у чужому одязі, на автобус із фанерою замість вікна, на бортову вантажівку, на Мамая, сірого від пилу до самої щогли. Зупинилася біля Тітки й подивилася на Остапа за кермом.
— Бугай? — спитала вона.
— На кургані, — сказав старий. — За Доном.
Ольга кивнула. Наступного ранку на стіні в кузні було тринадцять рамок. У тринадцятій замість фотографії, якої ні в кого не знайшлося, лежав старий Бугаїв кашкет.
Жетон старий віддав Тамарі ще до ради, біля тієї стіни, коли в кузні нікого не було. Хлопець побачив це з дверей випадково і не пішов. Тамара взяла жетон, подивилася на подряпане ножем «ВОВЧИК», сховала в кишеню куртки й щось сказала старому, коротко й тихо. Старий після цього ще довго стояв там сам.
Раду зібрали тієї ж ночі. Ранку не чекали: до ранку Шуляк міг пройти ще сотню кілометрів.
Людей Інженера посадили з краю, на лавках біля дверей, і вони сиділи там тісно, плечем до плеча, з дітьми на колінах, і дивилися на всіх так, ніби їх от-от попросять вийти. Діти П’ятдесятки дивилися на дітей Інженера з цікавістю і трохи з острахом. Сашко, той самий Сашко з рибальської родини, що першим знайшов журавля, розглядав хлопчика свого віку, худого, в завеликих чоботях, а потім підсунувся до нього й щось показав у кулаці. Хлопчик подивився й засміявся. Що там було, ніхто так і не дізнався. Мабуть, рак.
Старий говорив коротко. Розповів про базу, про насос, про Інженера, про сорок шість. Про те, що вирішував сам, без ради.
— І про Сухий Яр, — сказала Ліда з кутка.
Старий розповів і про Сухий Яр. Про міни, про те, що сапера вже не було, про людей, яких висадили й повели краєм яру, і про години, які це коштувало. Про те, що розвідники Шуляка наздогнали їх біля броду. Ніхто не перебивав.
Коли він скінчив, усі подивилися на Тамару.
Вона стояла там, де стояла завжди, під фотографіями, у Вовчиковій куртці на два розміри більшій.
— Діти хай лишаються, — сказала вона. — Мій теж колись був для когось чужий. — Вона помовчала. — А тепер про тебе.
Старий кивнув.
— Ти повіз сорок шість людей, з них дев’ятнадцять дітей, через мінне поле, без сапера, з ватагою на хвості. Бо там лежали твій друг і Данилів батько. За Вовчика я тобі дякую, і цього не забуду. — Голос у неї був такий самий, як на першій раді, негучний. — Але ти не мав права. Ні ти, ні я, ні Ольга. Сам ніхто не має.
— Я б і вдруге туди поїхав, — сказав старий.
— Знаю. Тому й кажу. Більше ти нікого нікуди не водиш. Ні караванів, ні людей.
Цього разу Ольга оголосила голосування. Руки піднімали повільно, озираючись одне на одного. Ліда підняла першою. Кушнір не підняв. Данило, якому до першої зими голосувати не належало, сидів, утупившись у підлогу. Хлопець довго дивився на свої руки, на шви, які наклала Ліда в степу, на мастило, що в’їлося в шкіру. Потім підняв праву.
Старий бачив. Очей він не відвів.
Рахували довго, бо в кузні було темно, а світло Ольга запалювати не дозволила. Вийшло тридцять один проти дев’ятнадцяти.
2
Шуляк ішов на захід. Знали про це з рації на сорок другому каналі. Сойка виходила рідко, тільки коли над фортецею проходив журавель, на кілька секунд, і говорила коротко, як говорять, коли за спиною хтось стоїть.
— Дванадцять машин. Перейшли Дон. Бродом, вашим.
Потім, через шість годин:
— Двісті кілометрів від вас. Ночують.
Потім, ще через десять:
— Завтра вночі.
П’ятдесятка готувалася без паніки, по пунктах. Вода в бочках у кожній хаті. Пісок на дахах. Вікна заклеїти навхрест, світло тільки червоне, генератор у погріб, пальне розвезти по трьох місцях, щоб не згоріло разом. Хлопець підозрював, що Ольга написала цей план ще в перший рік і відтоді тримала в шухляді, переписуючи щозими, коли пальне розвозили по-іншому.
Дітей відвезли в Соледар уранці. Сорок, своїх і чужих, на бортовій і на автобусі Інженера; автобус вів Гриша Лисий. Соляні шахти там були глибокі, двісті з гаком метрів під землею, сухі, плюс п’ятнадцять і взимку, і влітку, з електрикою від старого генератора, і кум Гриші, начальник тамтешньої охорони, обіцяв місце. Сашкова мати до останнього казала, що Сашко нікуди не поїде, бо тут річка, а там сіль, а потім Сашко сам сів в автобус, поруч із хлопчиком у завеликих чоботях, і вона більше не сперечалася.
Сорок першу, дівчинку з хати біля колодязя, посадити в автобус не змогли. Гриша спробував узяти її на руки, і вона вкусила його так само, як колись матір, а коли Данило присів перед нею, сказала йому перші слова, які від неї почули за всю дорогу.
— Мене вже раз віддали.
Данило подивився на Гришу. Гриша, тримаючись за прокушену руку, подивився на Ольгу. Ольга махнула: лишайте. Дівчинку відвели до Ліди в медпункт, і там вона за пів дня навчилася подавати бинти, кип’ятити інструмент і нікого до себе не підпускати ближче, ніж на крок.
Фальшиве поле Тамара доробила до обіду. Подивитися на нього хлопець поїхав на Мамаї. За п’ять кілометрів на південь, на старому ставку, де колись був колгоспний рибгосп, стояла земляна дамба, а поряд із нею дві іржаві опори старої ЛЕП і третя, яку за день склали з рейок і бочок. А на рівному полі за дамбою лежали дзеркала. Старі шафові дзеркала, бляха з дахів покинутих хат, жерсть, кришки від каструль, лобові скла з машин, усе, що блищить, рівними рядами, на ділянці тридцять на п’ятдесят метрів. Удень на сонці поле сяяло так, що на нього боляче було дивитися. Кожне дзеркало Тамара звеліла класти під тим самим кутом, що й справжні панелі, на південь, і хлопець спершу не зрозумів навіщо, а потім зрозумів: уночі скло віддає тепло в небо й у тепловізорі стає холодним, чорним, однаковим. Справжні панелі вночі такі самі.
Між рядами стояли бочки, ще порожні: жар у них мали розпалити з темрявою. У першому ряду лежали дві кришки від каструль і сковорідка Сашкової матері, і Сашкова мати двічі ходила на них подивитися.
— З двохсот метрів — ну, таке, — сказала Тамара, стоячи на дамбі з руками в кишенях Вовчикової куртки. — А з трьохсот, кажуть, від справжнього не відрізниш.
— Хто каже?
— Старий, по радіо, через Сватівську. А йому — твоя Сойка, — сказала Тамара й подивилася на хлопця так, що він почервонів аж до вух.
3
Допомога прийшла з трьох боків, і першою — Сватівська. Дві вантажівки й п’ятнадцять людей з рушницями, і їхній отаман, старий сивий дядько, сказав Ользі, що скільки себе пам’ятає, слухав, як П’ятдесятка щовечора виходить у порожній ефір, і щоразу думав, що треба б відповісти, та соромився: кличуть же не його. Тепер, сказав він, приїхав відповісти особисто.
Потім, під вечір, із півдня, з кар’єрів, прийшли артілі. Три вантажівки, зі щитами, звареними з листового заліза, з людьми в засмальцьованих робах. Попереду, на чорному пікапі з тріснутим лобовим склом, їхав Семенович, той самий бригадир, чиє прізвище стояло на хлопцевій картці: широкий, лисий, з голосом, яким можна перекрикувати екскаватор.
— Де твій механік? — сказав він Ользі, навіть не привітавшись. — Той, шо слухає машини?
Ольга кивнула на хлопця.
Семенович підійшов, оглянув його з ніг до голови, як оглядають самоскид перед покупкою.
— Ага, — сказав він. — Ну, привіт. Я Семенович. Ти мені так і не приїхав.
— Ще три тижні, — сказав хлопець.
— Та знаю я. — Семенович махнув рукою. — Я ж не про те. Мені дорогою розказали, що Шуляк іде на вашу майстерню. На Кушніра. На тебе. Бо без вас на кар’єрах будь-яка зламана машина — це машина оператора, а з вами — це машина того, хто вас тримає. — Він подивився на фортецю, на кузню, на майстерню. — Шуляк хоче мої кар’єри. Мої. А для цього йому потрібна ваша майстерня. Так що це не я вам допомагаю. Це я свій кар’єр обороняю. Ясно?
— Ясно, — сказав хлопець.
— От і добре. — Семенович обернувся до своїх. — Розвантажуємося!
4
О двадцятій п’ятдесят перекличку не відмінили. Ольга сказала, що двадцять років не відміняли і через Шуляка не почнуть, і сама сіла до рації, бо Гриша був у Соледарі.
— Двадцять-П’ятдесят на зв’язку. Прийом.
Вона відпустила кнопку. Шум тривав недовго.
— Двадцять-П’ятдесят, я Шуляк. Приймаю вас добре. — Чоловічий голос, молодий, ввічливий, без поспіху. Українською він говорив чисто, навіть занадто, як говорять ті, хто вчив її для діла. — Добрий вечір. Механіка свого покличте, будь ласка. Того, що слухає машини. Прийом.
У радіорубці стало так тихо, що було чути, як під Ольжиними пальцями поскрипує тангента. Хлопець стояв під стіною, як тоді, сімнадцятого, і всі, хто там був, обернулися до нього.
Двадцять років із цієї темряви не приходило нічого. Тепер звідти приходило все одразу, і воно знало, кого кликати.
Ольга не покликала. Шуляк почекав і заговорив далі, так само рівно.
— Добре. Тоді так. Мені не потрібна ваша фортеця, фортець на Смузі багато. Мені не потрібні ваші діти, ні свої, ні чужі. Мені потрібні руки, які заводять машини оператора. Кушнір старий. А ти молодий. Прийди сам до старої заправки на трасі, до півночі, і я розверну машини. Платитиму втричі більше, ніж Семенович, і золотом, а не кілами. І ніхто з твоїх не помре. Прийом.
Хтось біля дверей різко вдихнув.
— А якщо він не бреше? — сказала Сашкова мати. На неї ніхто не подивився.
Ольжин палець ліг на кнопку й завмер. Вона поклала тангенту на стіл.
— З цієї вежі з ним ніхто не розмовляє, — сказала вона, не підвищуючи голосу, і вимкнула звук.
На сходах хлопець її наздогнав.
— А якби він не брехав?
Ольга зупинилася й подивилася на нього з пів сходинки нижче, так що їхні очі були на одному рівні.
— Не знаю, — сказала вона. — Може, й віддала б. Я за триста людей відповідаю, а не за тебе одного.
І пішла вниз.
Останніми, близько десятої, прийшли ті, кого не чекав ніхто. Вони прийшли з заходу, з боку воріт Лінії під Слов’янськом, пішки, з наплічниками, по двоє, по троє. Чотирнадцять людей. Різного віку, чоловіки й жінки, у цивільному, з якимись дивними речами в руках, яких хлопець ніколи не бачив. Їхня старша, жінка років п’ятдесяти, з коротким сивим волоссям і в окулярах, підійшла до Ольги й простягнула руку.
— З правого берега, — сказала вона. — Добровольці. Почули по радіо.
— Ви знаєте, що назад не вийдете?
— Знаємо, — сказала жінка. — Через ворота пройшли о шостій вечора. Турелі нас пропустили, а назад, ясна річ, не пропустять. Ми знали, коли йшли.
— Чому?
Жінка знизала плечима так, ніби її спитали щось очевидне.
— Набридло дивитися, — сказала вона. — Двадцять років щовечора дивишся на ваш берег, а там темно.
Сітки приніс Рудь. Сухий, сивий, у піджаку, з окулярами на шнурку. У кузні він першим ділом дістав із наплічника картаті домашні капці, переобувся й тільки тоді сів, а коли Кушнір на це гмикнув, пояснив, що дванадцять кілометрів у черевиках — це для молодих. Двадцять два роки він працював обліковцем на приймальному вузлі оператора, з того боку Воріт, і про сітки знав головне: у переліку заборонених товарів слова «сітка» немає. Він розгорнув одну на бетоні, і в дроновода засвітилися очі, вперше відтоді, як він утратив п’ятірку. Це були пускові установки, легкі, ручні, з балончиками стиснутого повітря, що викидали сітку з тягарцями на п’ятдесят метрів угору. Для захисту садів від птахів, як було написано на коробці.
— Від птахів, — сказав дроновод і засміявся. — Від птахів!
Пізніше, коли сітки розносили по дахах, хлопець опинився з Рудем на дамбі. Рудь дивився на той берег, на білі вогні, на темні горби турелей під ними.
— Двадцять два роки я звіряв ваші накладні, — сказав він. — Концентрат. Сіль. Насоси після ремонту. Я знаю, скільки тонн на місяць іде з вашого боку через Ворота. До кілограма. — Він зняв окуляри й протер їх краєм піджака. — І знаю, скільки з тієї суми йде на утримання контуру. Турелі, сенсори, модулі. Я це щомісяця рахував.
Він надів окуляри.
— Ваш літій платить за те, щоб вас звідси не випускали. А я під цим двадцять два роки ставив підпис.
Зброю Ольга видавала в кузні сама, з ящика, і записувала в журнал, кому що. Данило взяв гвинтівку, потримав і поклав назад.
— Я носитиму, — сказав він.
Ольга подивилася на нього, нічого не спитала, закреслила в журналі рядок і видала йому ноші.
О пів на дванадцяту він вийшов до воріт. Наплічника не брав, тільки куртку. Постояв біля шлагбаума, дивлячись на дорогу, що йшла на південь, сіра в темряві й порожня. До старої заправки звідси було сім кілометрів, і він знав кожну яму на цій дорозі.
За спиною чиркнув сірник. Кушнір став поруч і закурив. Дим ішов угору рівно: вітру не було.
Опівночі хлопець повернувся в майстерню. Кушнір докурив сам.
5
Шуляк прийшов о другій ночі.
Хлопець бачив це на екрані, який дроновод примостив у вежі. Сторожа літала змінами по двадцять хвилин, дві пташки в повітрі, дві на зарядці. Заряджали від генератора, який років дванадцять тому зібрав Вовчик із двох старих дизелів.
Дванадцять машин ішли з півдня, без світла, по прямій, і над ними, на висоті трьохсот метрів, кружляли три журавлі, ведучи колону.
— На ставок, — сказав дроновод. — Вона веде їх на ставок.
Колона дійшла до старого ставка, до дамби, до опор і зупинилася. У тепловізор було видно, як із машин вистрибують люди, як розбігаються, займають позиції, як розмотують щось довге, котушки, і як із-за машин одна за одною піднімаються три важкі, повільні цятки. Вони пішли на фальшиве поле, на дзеркала, на бляху, туди, де за всією логікою мала стояти вежа з рацією, і вдарили одна за одною.
Вибухи в тепловізорі виглядали як білі квіти. Дзеркала розлетілися, і кожен уламок спалахнув на мить, як іскра.
— Три, — сказав дроновод і коротко, зло засміявся. — Три важкі на дзеркала. Це були вежині.
Обман вони зрозуміли через дві хвилини. Але люди вже були на землі, котушки розмотані, машини стояли врозкид по балці, і щоб зібрати все це докупи в темряві, вже обережно, без світла, Шуляку знадобилася година з лишком. Дроновод весь цей час не зводив очей з одного місця: з балки за ставком, куди з передньої машини перенесли щось громіздке й поставили намет, біля якого відтоді весь час хтось стояв.
— До світанку дві з половиною години, — сказав він. — Вдень він не воює. Вдень його видно.
Колона рушила на північ, уздовж Дінця, розтягнувшись, і журавлі над нею більше не кружляли. Вони пішли вгору й на схід, туди, звідки прилетіли. Рація на сорок другому каналі відтоді мовчала.
6
Бій хлопець потім ніколи не міг розказати по порядку. Пам’ятав окремі кадри, як знімки з модуля журавля.
Ось сітка, що летить угору з даху школи, розгортається, як парашут, і накриває дрон на оптоволокні за сто метрів від хат, і дрон падає разом із сіткою на дах сараю й не вибухає, бо натягнута нитка рветься від ваги. Біля пускової установки стоїть Рудь у піджаку й перезаряджає її так акуратно, ніби підшиває накладні.
Ось на південному краї, за залізними щитами, артільні стріляють так, як працюють на зміні: один стріляє, двоє заряджають, а Семенович на кабіні пікапа рахує вголос.
Ось Кушнір виводить Сироту з майстерні, сам, без Остапа, ставить його поперек дамби, боком, як стіну. Так Сирота й стоятиме до ранку.
Ось Данило з Остапом біжать від школи з ношами, пригинаючись, і з нош звисає рука в рукаві піджака.
Ось дроновод із двійкою, найстарішою, тяжкою, з якої він зняв магнітометр і почепив натомість те, що роками лежало в схованці під підлогою його будки. Хлопець ставить біля нього кухоль. Дроновод не бачить ні кухля, ні хлопця.
На екрані знову балка за ставком, намет і троє біля нього. Дроновод сидить із відкритим ротом, губи пересохли. Хлопець чекає, що він щось скаже, але той тільки дивиться. Картинка зникає. Пальці ще мить лишаються на стіках.
— Є? — питає хлопець.
— Не знаю ще.
Ось коротка тиша, яка настає після цього.
А ще він пам’ятав турелі.
Він стояв на дамбі, біля третьої опори, з автоматом, який йому дала Ольга і з якого він так жодного разу й не вистрілив, і дивився через річку. На тому березі, нижче білих вогнів, біля самої води, стояли темні горби турелей Лінії. Вночі їх ніколи не було видно, але тепер на їхніх боках ковзали відблиски пожежі, і хлопець бачив, що вони рухаються: повільно, рівно повертаються, стежать, наводяться. Вони бачили все: кожну машину Шуляка, кожен дрон, кожного з людей П’ятдесятки, кожен постріл. Вони бачили, як горить Тітка, як падає старий, як Ліда тягне його за ворота. І не робили нічого. До них було двісті метрів води, а що за водою, те вже не їхній контур.
Над турелями, у білих вікнах, де-не-де ворушилися тіні. Там теж не спали. Там стояли біля вікон і дивилися сюди, на вогонь. Хлопець поліз у нагрудну кишеню, намацав картку допуску й тримав її, поки на південному краї не закричав Семенович.
Тоді він обернувся до річки спиною.
7
Шуляк відступив на світанку. З півночі, від Сватівської, підійшли ще дві вантажівки, на сході вже сіріло, і колона пішла на схід організовано, забравши поранених і дві підбиті машини. У тепловізор було видно, як вона повільно тане в ранковому тумані.
Намет у балці дроновод накрив. Чи був там Шуляк, не знав ніхто.
Тітка згоріла майже вся: кабіна, кузов, усе, що могло горіти. Лишилися рама, двигун і мости. Кушнір обійшов її кругом разів п’ять, з перебинтованим плечем: його зачепило ще вночі, на дамбі, біля Сироти, і він нікому не сказав, поки Ліда сама не помітила кров на рукаві. Осколок вона дістала. А руку, сказала, до весни він вище пояса не підніме, і якщо не слухатиметься, не підніме взагалі. Кушнір сів на землю біля Тітчиного заднього колеса й довго сидів, спершись на обгорілий борт.
— Двигун цілий, — сказав він нарешті. — Мости цілі. Рама ціла. Кабіну зваримо. Кузов зваримо. — Він подивився на свою праву руку. — До весни вона поїде.
Старого поранило в руку, вище ліктя, навиліт. Ліда сказала, що кістку не зачепило, що він дурень, що в його віці не бігають по дамбі, і перев’язувала його мовчки, бо так із ним і не помирилася. Дівчинка з хати біля колодязя тримала їй лампу.
Загинув один, із тих, хто прийшов з правого берега. Рудь. Він простояв біля школи з пусковою установкою всю ніч, збив три дрони, а четвертий не встиг.
Ліда записала його в свій журнал: «Рудь Віктор Павлович. Обліковець».
Тамара пішла на ставок подивитися, що лишилося від її поля, і повернулася до обіду. Сказала Ользі, що побито не все: на ще одне таке вистачить, якщо треба. Потім зайшла в кузню, поправила в тринадцятій рамці Бугаїв кашкет, який за ніч з’їхав набік, і пішла спати.
8
Семенович знайшов хлопця вдень, у майстерні, де той разом із Данилом вибирав із Тітчиного двигуна обгорілі дроти. Сів на перевернутий ящик, витяг пачку сигарет, подумав і сховав назад: у майстерні в Кушніра не курили навіть тоді, коли курив сам Кушнір.
— Місце твоє я віддав, — сказав він. — Ще на тому тижні. Учора казати не став, перед ділом.
Хлопець поклав плоскогубці на верстак.
— Ти ж шість тижнів казав.
— Казав. А потім мені сказали, що ти пішов за Дон. Звідти не вертаються, механіку.
— Я вернувся.
— Бачу, — сказав Семенович. — Пізно. Артіль стояла, двом я відмовив, а третього взяв. Ти б на моєму місці теж не чекав.
Картка лежала в нагрудній кишені. Синій штамп, номер, прізвище бригадира, якого він уперше побачив тільки вчора. Картка лишалася дійсною, оператор її не забирав. Не було тільки місця, куди з нею їхати.
— Тепер слухай, шо я пропоную, — сказав Семенович. — І не радій раніше часу. У мене сорок одиниць техніки, у Дьомки на сусідній ділянці тридцять, у Кривого двадцять п’ять. Механіків із допуском на всіх нас одинадцять, і коли ламається щось серйозне, везуть сюди. — Він почав загинати пальці. — Перше. Наші машини йдуть першими, ваші потім. Друге. Платимо не тобі, а фортеці, пальним і запчастинами, так Ольга поставила. Третє. Кушнір працює без картки, оператор його не знає і знати не хоче. Тепер ремонт писатимуть на номер твоєї. Зламається моя машина на ділянці після твого ремонту — картку заберуть у тебе, а не в мене. Четверте. — Він подивився у вікно, туди, де стояла обгоріла Тітка. — Шуляк тепер знає, де найкраща майстерня на півдні. Повернеться він саме сюди.
— Ольга вже погодилася? — спитав хлопець.
— Ольга вже погодилася.
— А якщо я скажу ні?
Семенович знизав плечима.
— Тоді приходь до мене. У забій, з лопатою, бо механіка я вже маю. Картка в тебе є, ніхто її не забирає. Через рік, може, щось звільниться.
Він пішов, не чекаючи відповіді.
Кушнір стояв біля верстака з рукою на перев’язі й дивився на хлопця.
— Тебе знову вписали, — сказав він. — Як і двадцять років до того.
— А ти що скажеш?
Кушнір подумав.
— Я скажу, що Сироту я тобі однаково не дам, — сказав він. — Навіть з однією рукою.
Хлопець витер руки ганчіркою й пішов до Ольги.
Ольга сиділа в кузні над списками: сорок шість нових людей, яких не було в жодному реєстрі Воріт, а отже, і в жодній квоті. Він став перед столом і довго не міг почати, а потім сказав, і вийшло коротше, ніж він збирався.
— Наші машини першими. Артільні потім. Інакше хай Семенович везе свої до Кушніра.
Ольга відклала олівець і подивилася на нього так, як дивляться на людину, яка зайшла не постукавши.
— Кушнір до весни нічого не полагодить, — сказала вона.
— Семенович цього не знає.
Ольга ще трохи подивилася на нього. Потім підвелася й пішла шукати Семеновича. Повернулася за годину.
— Через раз, — сказала вона. — Одна наша, одна їхня. Більше він не дасть.
— Добре, — сказав хлопець.
Він так і не сказав ні Ользі, ні Семеновичу, ні Кушніру, що лишається. Ніхто й не спитав.
9
Того вечора Ольга дозволила світити, вперше відтоді, як прийшло повідомлення з-за Дону, і взагалі вперше на хлопцевій пам’яті: раніше вона завжди казала «менше», «тихше», «не світитися». А сьогодні вийшла на вежу, подивилася на схід, де вже нічого не було, крім степу й неба, і сказала: «Вмикайте все».
І ввімкнули все: кузню, школу, майстерню, медпункт, вежу, хати, ліхтарі на дамбі, яких не вмикали ніколи, лампочки в автобусі Інженера, де ще жили люди з бази, бо їм поки не знайшли місця, прожектор на кабіні Семеновичевого пікапа, бо артілі ще не роз’їхалися, і ліхтарики добровольців з правого берега, які сиділи біля школи.
На дамбі, біля третьої опори, вже давно сидів старий, з рукою на перев’язі й зошитом на колінах. Хлопець постояв і сів поруч. Першим говорити не став ні той, ні той.
— Ти за Тамару руку підняв, — сказав нарешті старий.
— Підняв.
— Я б і вдруге туди поїхав.
— Знаю, — сказав хлопець.
На тому березі горіли вогні, білі й рівні, як завжди. Хлопець не став їх рахувати, а обернувся й почав рахувати свої: жовті, неяскраві, живі. Десь після двохсот у школі хтось почав клацати вимикачем, на двохсот сорока хлопець збився, засміявся й почав спочатку.
— Скільки? — спитав старий.
— Не дорахував.
Старий подивився на годинник, той самий, що поспішав на хвилину, підвівся й, кульгаючи, пішов на вежу. Хлопець рушив за ним.
У радіорубці було тісно, як сімнадцятого. Люди стояли під стінами, у коридорі, на сходах: свої, люди Інженера, добровольці з правого берега, сватівські, Семенович із двома своїми. Тамара, як завжди, стояла під одвірком, а Данило тримав за руку дівчинку, яка сьогодні вперше дозволила себе тримати.
Біля рації нікого не було. Гриша сидів у Соледарі з дітьми, а в графіку на стіні, на сьогоднішньому числі, прізвище Гриші було закреслене, а поверх, Ольжиним почерком, олівцем, стояло інше — хлопцеве. Його ніхто не питав. У графік його не ставили ніколи: механік, руки в мастилі, на вежі від нього толку ніякого, так вважали всі, і він сам теж.
Він сів до рації. Двадцята сорок дев’ять. Старий стояв у нього за спиною, так близько, що хлопець чув його дихання. Сімнадцятого о цій хвилині старий поклав руку на плече черговому, і той підвівся. Хлопець чекав. Рука не лягла.
Двадцята п’ятдесят.
— Двадцять-П’ятдесят на зв’язку, — сказав хлопець і здивувався, що голос у нього такий самий, як у Гриші Лисого: рівний, звичайний, ніби от-от позіхне. — Прийом.
Він відпустив кнопку. Олівець старого за його спиною завис над рядком.
Пішов шум, той самий, що й завжди: тріск, далекий свист, щось схоже на дихання. Минуло п’ять секунд, потім десять. Учора на цій хвилі відповів Шуляк, і під стінами перестали дихати.
А потім клацнула маленька рація на його поясі, обмотана синьою ізолентою, та, що на сорок другому каналі.
— Двадцять-П’ятдесят, я Сойка, — сказав голос. Жіночий, хриплий від утоми, живий, без жодного запису. Він плив, як пливе далекий нічний ефір, то ближче, то далі. — Приймаю вас. Прийом.
У радіорубці ніхто не ворухнувся. Хлопець поклав тангенту на стіл, відчепив від пояса маленьку рацію й натиснув кнопку не з першого разу: пальці не слухались.
— Сойко, я Двадцять-П’ятдесят. Приймаю. Прийом.
— Інженер живий, — сказала Сойка. — Шуляк теж. Повернувся на базу злий, і що буде завтра, я не знаю. — Було чути, як вона дихає. — Але один журавель у мене в повітрі, і про нього не знає ні Інженер, ні Шуляк. Мій. Я над вами. У вас сьогодні вогнів більше. Я рахувала. Прийом.
Маленька рація в руці здавалася гарячою.
— Ти знову нас рахуєш.
— Рахую. — Вона помовчала. — Двісті сорок один.
Хлопець засміявся. Він сміявся так, що люди в радіорубці почали переглядатися, і Тамара під одвірком похитала головою, а старий за його спиною щось швидко записував у зошит, і олівець шкрябав по паперу.
